Марк Бернес

Стою в черзі на пошті. Публіка довкола традиційно строката – знервовані клерки, що відправляють щось кудись останньої хвилини, богобоязкі бюджетники, що прийшли отримувати якісь листи, фарбовані рожевими відтінками жіночки.

Ясна річ, пенсіонери. Думаю, пошти й не зачиняють для того, аби було де збиратися пенсіонерам. Несподівано починає пахнути котами.

До сусіднього віконечка в чергу стає дід у великому кашкеті та потяганій куртці. Тримається інтелігентно, чергу вистоює мовчки. В якийсь момент питається, яке сьогодні число. Виявляється, прийшов за пенсією.

- Що вас так довго не було? – Говорить йому жінка за віконцем.

- Хворіємо помаленьку, - відповідає він діловито.

- Хворіти не можна, - підбадьорює жінка, й видає на руки його заслужені тисячу триста з чимось.

- Я взагалі економний, - пояснює їй пенсіонер, беручи гроші. - У мене вдома коти. Трачу в основному на них. Вони лагідні. І на дачі в мене тварини, - додає він, уже відверто затримуючи чергу.

- Як ви з ними даєте раду? – Запитує тітка, аби щось запитати.

- Якось так, - непевно відповідає дідо. - Раніше я був усім потрібен. А тепер про мене всі забули.

- Так і буває, - непереконливо підтримує його тітка.

- Точно, - погоджується він. - Помирають на самоті. Раніше, - говорить, розпалюючись, - у людини була складна доля. Але вона сама її вирішувала. А сьогодні людина думає, що вона Бог. Всі ми до цього прийдемо, - говорить про щось своє. – Так говорив Марк… - він раптом затинається.

- Карл Маркс, - підказую я.

- Марк Бернес, - уточнює він.

За ним підходить жіночка, виглядає більш доглянуто, хоча з поведінки можна зробити висновок, що про неї теж усі забули. Платить свої триста з чимось гривень за річну передплату на газету "Комуніст". Як корисно іноді ходити на пошту, думаю я, принаймні можна дізнатися, скільки коштує передплата на комуністичну пресу.

І що вона взагалі існує, ця передплата. І що існують передплатники, готові викласти зі своїх пенсій певну суму на підтримку партії. Дивовижно, думаю, яка непередбачувана річ – життя.

Ти проживаєш його легко й послідовно, маєш на нього плани та ставишся до нього з любов'ю, окреслюєш коло спілкування та коло інтересів, тримаєшся цих кіл, завбачливо намагаєшся за них не заступати, набуваєш певної суспільної ваги та авторитету, набуваєш певних фінансових набутків та активів, з певністю дивишся в майбутнє, тішишся з дітей та онуків, з вдячністю згадуєш батьків.

Аж раптом воно, це життя, повертається до тебе якимось невідомим тобі дотепер боком, відтісняє тебе непомітно з сонячного боку вулиці, якоїсь миті ти озираєшся довкола й нічого не пізнаєш – інша країна, ворожі закони, чужі люди, незрозумілі правила гри.

Виявляється, життєві обставини так легко змінюються в гірший бік, є такими примарними й зникомими, розчиняються в часі, спливають за вікном, зовсім не зважаючи на твої звички та прив'язаності.

І все, що тобі лишається – годувати своїх домашніх тварин, дбати про них, розраховувати на їхню лагідність. Старість – це коли лікуєшся вдома дешевими ліками в оточенні котів, коли єдина істота, котра завважує твою довгу відсутність – це тітка на пошті, а єдиний моральний авторитет, котрий не зрадив – це Марк Бернес.

Печальне видовище, подумалось мені, подібні перспективи мали б нас у принципі бодай чомусь навчити. Проте навряд чи навчать – хто з нас думає про власну старість, про майбутнє згасання та завмирання. Життя викликає в нас любов і захват, ми цілком захоплені своїм у ньому місцем, своїм статусом, своєї радістю, своєю любов'ю.

Ніхто нізащо не погодиться з тим, що в старості ми заслуговуємо на самотність та відсутність уваги. Адже свято життя створене з розрахунку на вічність, його не можна переривати ось так брутально, пенсіями та хворобами.

Людина в принципі не має помирати. Але якщо вже помирає, то має робити це в оточенні молодих і веселих друзів, співу та сміху. Хоча, зазвичай, помирає в оточенні котів, котрі теж пішли б собі, якби не були такими лагідними.

Сергій Жадан