Паралельний парламентський вимір

Блокування трибуни ВР – це один із найсучасніших інструментів захисту інтересів виборців. Ним користуються почергово усі, і опозиція, і влада, і ситуативні більшовики, і вимушені меншини. От на початку сесії головна парламентська кафедра була блокована в ім'я персонального голосування, потім – ще якоїсь біди, а тепер от – заради проведення виборів міського голови Києва.

Вибори – то ще один інструмент захисту та покращення. Ну, це коли якийсь банкір з явними геронтофільними збоченнями вкладає гроші в АПК, викуповує врожай гречки на радість бабусям, а потім тих самих бабусь переселяє до будинку престарілих, а квартири виставляє на продаж, і при цьому "в нагрузку" розпродує ще міську землю, міську власність і власну душу… Або симпатичний боксер–чемпіон, порядний, некорумпований і непідкупний, іде на двобій із безпорадною і зажерливою владою, і його вболівальники одразу ж очікують, що він після перемоги так само вправно розчищатиме вулиці від снігу, боротиметься з паводком, залатає всі дірки в ЖКГ та в дорогах, і то вже на другий день після виборів… Або ж чиновник з прізвищем як у клоуна, і біографією спецслужби… Або лікар, який любить нашу націю не тільки серцем, але й за статутом, і так само за статутом ненавидить інші нації… Тут прізвища значення не мають, бо вибори завжди обертаються одним і тим самим, тобто – перемогою. І щоразу є нагода привітати тріумфуючу більшість з досягненням мети.

Тільки що нам до того?

Головна політична кафедра країни в кафедральному храмі країни теж в ім'я перемоги. Але в кожної сторони вона своя.

З опозицією все більш-менш зрозуміло. Міська влада облажалася у хурделицю. Саме безпорадність міської влади, а також систематичне блокування трибуни винесло Об'єднану опозицію на пік популярності. Зрозуміло, що в оті снігові дні опозиціонери були так само розгубленими: як представники громади вони не зібрали ні сесії Київради, не представили ні альтернативного плану дій, ні бодай якось розуміння, як повинні представники отієї саме заблокованої громади діяти в надзвичайній ситуації. Навіть не постаралися мобілізувати своїх прихильників на прибирання доріг. Вистачило лише на показове помахування лопатами перед камерами.

Тому вибори мера столиці – це не право прибирати дороги і латати каналізації, а це можливість отримати хороший інформаційний майданчик перед президентською кампанією 2015-го року. Бо ніщо так не шкодить рейтингу кандидата, як забуття. Тому опозиції будь-якого кольору потрібно побільше масових акцій та виборів, в тому числі міських, парламентських і т.д.

Так само зрозумілою, але набагато цікавою виглядає гра більшості. У більшості є два сценарії розвитку подій: один "красивий", другий – як звичайно. "Красивий" полягає в намірі програти мерські вибори. Для цього багато зусиль не потрібно, достатньо лише назвати найближчим часом дату кампанії. Цей сценарій хороший тим, що всі спостерігачі та [євро]комісари одразу ж відпишуться до своїх центрів, що в Україні є демократія, он опозиція перемогла, і далі вся увага з "тоталітаризму та корупції" буде переведена на протистояння "Центральна влада – Київ". Це по-перше.

По-друге, інша вигода в тому, що місцева влада, особливо в Києві, без підтримки центральної особливо щось вдіяти не зможе. І тут немає значення, призначить президент міського голову (тобто обраного киянами голову Київради) ще й главою Київської міськадміністрації чи не призначить. Розігрітий протягом останніх двох років політично-господарський рейтинг глави КМДА Олександра Попова є наочною ілюстрацією моїх слів: саме завдяки підтримці центрального бюджету у столиці завершено будівництво чи зведено з нуля багато мостів та розв'язок, вистелено тисячі кілометрів асфальту і т.д. І з іншого боку: саме спроби колишнього мера Києва Олександра Омельченка правити столицею так би мовити автокефально призводили до того, що йому уряд спускав такий "план до двору" з наповнення держскарбниці, що навіть на елементарні видатки часто не вистачало.

Ефективний голова міста не може бути в опозиції до розпорядників державного бюджету, інакше йому не вдасться втілювати бодай половину очікувань городян, - така у нас бюджетна політика країни. Звичайно, можна прорахунки списувати на "злочинну центральну владу", але до правителя міста вимоги виборців значно конкретніші, ніж до влади верховної: дешева комуналка, чисте місто, рівні дороги, боротьба з паводками, вивезення снігу і т.д. Люди можуть жити в кризі, але не в смітті та снігові по вуха.

Так ось, суть "красивого" сценарію: здати Київ, але виграти президентські вибори, на прикладі столиці показати, - Об'єднаній опозиції влади давати не можна… а, пам'ятаючи приклади роботи "каоліційних урядів", можна прогнозувати, що при розподілі портфелі та бюджетів "об'єднані" стануть "роз'єднаними".

Чому я цей сценарій назвав "красивим"? Тому що він вимагає від влади вправної технологічної гри: програшу виборів, витримки у прослуховуванні уїдливих коментарів медіа та опозиції про "слабкість правлячого режиму" і т.д. Можливо є якійсь інші, особисті інтереси, котрі спонукають не здавати владу в столиці, тому…

Тому зараз розум правлячого класу більше сконцентрований на реалізацію іншої моделі: не здавати місто, тобто чи відтягувати вибори взагалі, чи чекати влучної нагоди провести свого кандидата. Влучна нагода – це депресія опозиції на тлі якої зможе виділитися новий господарник. Але "велике парламентське переселення" з проведенням засідання більшості на Банковій радше віддаляють цю перспективу, аніж прискорюють.

Я – за вибори. І не тому, що вони щось змінять (окрім прізвищ переможців), а тому що жодна з політичних еліт не повинна сприймати владу як спадковий інструмент домінування та самоутвердження. Однак позиція ОО абсолютно не демократична: "ви дайте нам вибори, а ми вже вирішимо кого висунути". Балотуватися в столиці повинен кандидат, здатний керувати містом, із зрозумілою, реальною програмою, хорошою реальною командою. На жаль, поки що немає підстав вважати, що є такий міський лідер, є така команда. Аналогічно: я вболівав би за персональне голосування у ВР, але чому опозиція не напрацювала пакету законів, заради реалізації яких і потрібне оте персональне голосування. Скажімо, "ми хочемо провести справедливу пенсійну реформу, податкову та реформу охорони здоров'я, пропонуємо суспільству обговорити ці зміни, а ми, народні обранці, тим часом добиватимемося персонального голосування, бо "колективне безсвідоме" кнопкодавство цьому перешкодить".

Зараз ситуація як в анекдоті:

- Вуйку, ходімо москалів бити.

- А якщо вони нас?

- Нас-то за що?

А "москалі" взяли та й застосували "симетричні заходи". Тільки то вже не блокування трибуни, а план під назвою "евакуація". Чи схвалюю я цей план? Ні. Але чи співчуваю ОО? На жаль, вона ще нічого для цього не зробила…