Розпад і відновлення

Це місце називається "Садиба Мсциховського". Знаходиться воно в селищі Селезнівка Перевальського району на Луганщині.

Поруч траса. Навколо Донбас – справжній і стереотипний: заводи, які ще працюють, і ті, котрі давно "порізали", містечка, в яких щось будується, і ті, що помирають просто на очах, шахти, ландшафти, заправки, сніги й поля, на яких лежать мокрі зимові тумани.

І раптом поміж усіх цих індустріальних зон – садиба, з брамою, збудованою у 18 столітті, віллою, зробленою в італійському стилі, та ландшафтним парком.

Поруч церква, себто колишній костьол, спроектована Левом Руднєвим – тим самим, який пізніше спроектував приміщення МГУ та палац культури у Варшаві.

Таке ось дивне місце. Де-небудь у Галичині воно, можливо, й не викликало б особливого здивування. Але в нас на Луганщині будівлі, котрим більше ста років, вважаються історичними й привертають увагу.

Тим більше, донбаська екзотика супроводжує й не відпускає тут ні на крок: дорогою сюди наші провідники розповідають що до чого – тут, говорять, була колонія, це ось закрита шахта, а тут знайшли могильники, лише немає грошей, аби провести аналіз і визначити вік поховань, але мова йде про тисячоліття.

Доки стоїмо й розглядаємо готичну браму, повз неї час від часу проїздять "камази". "О, крадене вугілля повезли", - пояснюють провідники.

У ландшафтному парку бригада старанно рубає дерева. "Це зеки, - пояснює Сергій, один із ентузіастів, котрі намагаються бодай якось повернути садибу до життя, - вони тут поруч на поселенні живуть.

Ми з ними домовились – вони рубають зайві дерева, частину деревини забирають собі, частину віддають місцевим інвалідам".

Садиба справді потребує допомоги ентузіастів – її кращі часи давно минули, занепад і розграбування почалися ще в часи громадянської.

Передача цього (єдиного на Донбасі!) замкового комплексу в надійні руки трудящих лише відтягнула незавидний кінець буржуйського майна – спочатку тут був сиротинець, потім – будинок відпочинку для хворих шахтарів, далі – туберкульозний, а пізніше – наркологічний санаторії.

За часів незалежності повернулися нові буржуї, котрі й довели все до сьогоднішнього печального стану. Хоча, як розповідає Сергій, грабувати й псувати майно почали давно, відразу по революції.

За цей час винесли все, що можна винести, знищили бібліотеку, занедбали парк, перебудували церкву під потреби московського патріархату.

Потрібно багато рук, ідей та коштів, аби повернути все до життя, аби зберегти й реставрувати, відчистити й підтримувати на плаву. Потрібні ентузіасти, одним словом. По-іншому в нашій країні вже давно нічого не робиться.

Мені завжди страшенно бракувало таких ось слідів чиєїсь присутності, бракувало знання про тих, хто жив на території, на якій мені теж випало мешкати.

Я з дитинства пам'ятаю якісь дивовижні перекази про заселення земель та багаті обжиті містечка, про знищені церкви, вимерлі населені пункти, героїзм і злочини, зраду та відбудову, про всі ті емоції, котрі тут переживалися, й котрі примушували людей лишатися на цій землі, приймаючи це все – не найкращий клімат, не оптимальні екологічні умови, не ідеальний політичний устрій, не комфортні соціальні та економічні реалії.

Лишатися й збирати каміння для фундаментів, добувати пісок і глину, будувати нові будинки, не давати кінцево завалитися старим.

Я розумію, з точки зору тисячолітніх міст і великих держав, що зроджувались та занепадали, історія нових земель і нещодавно зведених населених пунктів, які й далі змагаються за власне право на існування, може видатися не надто цікавою.

Ну, але ми рідко можемо впливати на географію, ми пов'язані з місцем народження, ми залежимо від вулиць та будинків, серед яких нам трапилось виростати, ми змушені тримати їх у своїй пам'яті, своєму минулому, відповідно – лише від нас залежить, чи лишаться вони з нами в майбутньому.

Мова ж не йде виключно про архітектуру. Кого цікавить архітектура в країні, яка розпадається під вагою власних комплексів і помилок?

Мова йде про сам процес розпаду, про можливість (чи неможливість) стримати його, призупинити, про спроби вплинути на процес деформації простору, знищення слідів минулого, на процес здачі того, що мав і процес відмови від того, чим був наділений.

Це речі, котрі на перший погляд можуть здатися дрібними й неважливими – чіпляння за історію, пошуки знаків і свідчень, увага до чужих біографій, співставлення їх із біографією власною. Справді – навіщо виправляти ландшафт, котрий юридично тобі не належить?

Навіщо відновлювати парк, який все одно не принесе прибутку? Яка взагалі різниця – скільки років похованням, поруч із якими ти народився? Адже є речі куди важливіші – політика, бізнес, кар'єра. Те, що тримає нас разом. Те, що позбавляє нас єдності.

Сергій Жадан