Росія й сама не зауважує, якою жалюгідно смішною вона стає.
До ув'язненої Надії Савченко не пропускають передачу з книжками українською мовою. Цей черговий абсурд російської тюремної системи мотивовано тим, що вони, росіяни, не в змозі зрозуміти, про що в тих книжках ідеться. А раптом вони екстремістського змісту?
Росії дедалі частіше доводиться мотивувати абсурд – за всієї абсурдності такого завдання. Наприклад, заборона мереживної білизни мотивується цілим рядом медико-гігієнічних викладок, центральним поняттям яких є чарівний термін "гігроскопічність". Абсурдна недовантаженість, а подекуди й відверта порожнеча російських "гуманітарних камазів" мотивується тим, що в них, мовляв, далека дорога, тож машини можуть ламатися. Відмова кримським татарам у масовому вшануванні жертв сталінізму мотивується винятково складними погодними умовами, а точніше спекою, на якій не одному з мітингувальників може стати зле.
Загалом будь-яке рішення російських властей нині є або цілком, або принаймні частково абсурдним. Росія й сама не зауважує, якою жалюгідно смішною вона стає. Дуже небезпечна і водночас жалюгідно смішна – чи можна побажати якійсь країні гіршого поєднання?
Отак і у випадку з книжками для Надії Савченко. Ясно ж як Божий день, що російські тюремники не вірять і самі в якийсь там "екстремістський зміст". Тут головне – чергова "подляна", черговий прояв системної в'язкості, непробивності та незговірливості. Іншими словами – підкреслена й очевидна відмова поводитися по-людському хоча б у дрібницях. Імперія зла є імперією зла – і крапка. Зла досконалого і всеохопного. І в той же час аж ніяк не нового, а навпаки – старого, як сама Росія.
Українська література як злочин? Що ж, бувало й таке. Власне кажучи, з Шевченка почалося. Екстремізм його творчості свого часу гідно оцінив сам особисто імператор Ніколай Перший. І пішло-поїхало: арешти, обшуки, вистежування, доноси, чорні списки, цензура. Російська, а відтак і радянська імперія, українській літературі ненастанно присвячували свою невсипущо-пильну й агресивну увагу і в ХІХ, і у ХХ сторіччях. Вона, українська література, завжди була для російської державної машини, можна сказати, "сферой особого внимания".
Випадок із книжками для Надії Савченко показує, що ХХІ сторіччя в Росії так і не почалося. Це архаїчне державне утворення продовжує з усіх своїх поліційних сил чинити перешкоди вільному поширенню думки, слова, тексту. Книжки? Що може бути страшніше? Поезії Василя Стуса? Де ще ви знайдете аж стільки запеклого екстремізму?
Зрештою, цілком невипадково російська влада саме в наші дні ліквідовує меморіалівський музей ГУЛАГу, розташований на території тієї ж зони у Пермській області, де Василя Стуса було знищено. Та й не тільки Стуса, звичайно. Однак саме його ім'я фігурує серед перелічених у "мотиваційній частині" рішення про "реформування" зони-музею: експозиція, мовляв, покликана була відбілювати злочинну діяльність українських буржуазних націоналістів Стуса, Лук'яненка та ін. Тобто правильно вони насправді сиділи й заслужено, всі ці злочинці, фашисти, предтечі "Правого сектора" тощо!
І якщо воронезьке тюремне начальство (а я чомусь підозрюю, що сидить воно насправді десь у Кремлі) навіть надумає передати книжки, зібрані для Надії Савченко, на якусь свою абсурдну експертизу (літературознавців у цивільному в Росії, мабуть, і досі цілком вистачає), не дивуймося дуже можливому експертному вердикту про вкрай небезпечне змістове наповнення Стусових поетичних рядків. А отже й остаточній забороні на передачу.
Особисто для мене в усій цій історії є ще один досить показовий аспект. Протягом десятиліть ми чуємо з боку "просвещенных россиян" приблизно одне й те ж: "Там же ничего нет!" Йдеться, зрозуміла річ, про українську літературу. Вона, виявляється, вкрай нечитабельна і просто-таки нічого собою не являє. У валуєвському циркулярі це було сформульовано як (дослівно) "не было, нет и быть не может". Чи можна собі уявити аналогічну офіційно-державну позицію в поляків, австрійців, німців – та в кого завгодно ще? Ні, лише в росіян. Причому в них і уявляти не треба – вона "имеет место быть" та й усе.
І тут запитання. Відповіді на нього я не чекаю, бо й не потребую, але запитання поставлю. Ну якщо воно справді так, якщо і справді "ничего там нет", то якого ж ви біса так їх боїтеся, цих українських письменників та їхніх книжок? Чого стількох із них понищили своїми цензурами, арештами й таборами? Самих лише розстріляних сотні, а що вже казати про закатованих, зниклих безвісти чи якось по-іншому розчавлених?
І якщо таки справді "не было, нет и быть не может", то перестаньте істерити, не будьте врешті шпаною і віддайте Надії Савченко зібрані для неї книжки.