Історія з грифом "Секретно". "Перехоплення" почуттів

Підпільниця Надя Кульчицька, яка майже переступила межу небуття, завдяки старанням чекістів вижила. Врятована, вона тепер дуже хотіла жити і жити по-іншому, ніж дотепер - бути поруч з коханим, дитиною, проводити спокійні, може, навіть нудні будні разом із сім'єю.

Але в ті страшні часи за такі прості бажання треба було платити страшну ціну. Надя, як і Роман, виявила готовність платити за своє звичайне людське щастя життям інших людей, з якими ще вчора ладна була вмирати.

Листа Романа Тучака чекісти їй передали, як тільки отримали. Вони розуміли: від того, чи погодиться Надя відповісти, залежатиме успіх їхньої операції. Вона погодилася.

Між закоханими зав'язалося листування, кожне послання якого починалося романтичним "Дорогий Ромку", "Кохана Надю". Ліричне спілкування відбувалося на фоні кривавого протистояння і за посередництва чекістів, далеких від ніжних почуттів.

Вони, очевидно, не просто стояли за спиною у Наді, яка писала листи чоловікові. "Остаточний варіант листа від Наді" - називається один із документів, який зраджує наявність ще кількох, не затверджених МҐБ текстів.

Чекісти не мали підстав остаточно довіряти підпільниці, побоювалися, що вона зможе подати чоловікові якусь інформацію, яку зрозуміє лише він. Тому змушували її переписувати тексти. Поруч з тим, вони усвідомлювали, що важливо не перестаратися, бо так можна викликати недовіру у Тучака. Керівник СБ був досвідченим підпільником, тому вже перші листи містили інформацію, яку могла подати тільки його дружина, щоб переконати: текст писала таки вона.

Невипадково це були романтичні спогади закоханих. "Ромку, пам'ятаєш останній вечір в Чорногорі, - писала Надя, - ми сиділи з тобою біля вікна, в кімнаті було темно, на дворі світив місяць, перед нами розстелялася картина темного бору, а ближче до вікна стояла задумана смерека, одягнута в місячне сяйво.

Вона була така чудова, як дівчина у вінку, від неї падала прозора тінь і лягала на покрив снігу. У нас в хатці майже пошепки велася бесіда, про що ти знаєш. Ми тихо шепотіли і любувалися розкішною смерекою, яка як квітка схиляла свою верхівку в бік нашого вікна. Ти так любувався нею і обіцяв через кілька років прийти на те саме місце, чи таке ж воно гарне й далі".

"Вранці 28-го - описувала Кульчицька обставини свого полонення у листі, - розбудив нас "Кармелюк", кажучи, що напевно йдуть хлопці, тому що щось тріщить. Через кілька хвилин почулися автоматні черги.

Ми обидві взулися і вибігли із колиби. Побачивши багато військових вирішили стрілятися. Люба застрелилася, а у мене вийшла осічка і я була поранена в праву руку і обидві ноги. Мене підібрали військові і зараз я знаходжуся в Станіславі в УМҐБ".

Далі Надя інформувала, як добре до неї ставляться чекісти. Вона намагалася переконати чоловіка в тому, у що, може, й сама щиро вірила: кожен має право на щастя. Хоча розуміла - їм це право буде дано дорогою ціною.

"При спогаді про тебе в мені все застигає, ти стоїш перед моїми очима. Мені згадується наше щасливе, хоч і бідне життя. Чому не можна вимагати від життя чогось більшого? Чому ми не можемо жити далі разом, як колись щасливо. Воно людині дано тільки раз, то ж навіщо мучитися все життя. Дивись, твої молоді роки промчали так, ніби їх не було, вони не залишили жодного веселого спогаду. Для чого тоді живеш? Щоб мучитися? Роман, послухай мене, вдар горем об землю, залиш ці муки вернись до світу, подивися, як люди живуть з своїми жінками, з маленькими дітками".

Далі рукою Наді чекісти наводять приклади тих, які здалися владі і зуміли почати нове життя.

Завданням наступної частини листа було зіграти на почуттях Тучака до дитини та дружини, тому вона особливо лірична. "Ти ж батько маленької дитини, яка залишилася беззахисною. Воно маленьке нікому нічим не завинило.

Воно посміхається і до кожного тягне руки, а чому йому не знати своїх батьків, за що його маленького карають... Я знаю, що в той час, коли ти читаєш цього листа, в тебе покотиться не одна сльоза... Не залишай мене в такому становищі, я вірю, що ти все ж мене послухаєш. Зроби це не для мене, зроби це для нашої маленької дитини".

Читати такого листа було б важко будь-якому чоловікові та батькові, але не Романові Тучаку. І не тому, що есбіст мав кам'яне серце, а тому, що на момент отримання послання він вже прийняв рішення і тепер всі його зусилля спрямовувалися на його втілення.

Хоча в листі Романа до дружини емоцій теж вистачає: "Кохану Надю! - писав він. - Записку від тебе отримав. Я так сильно зрадів нею, що на смерть зацілував би того чоловіка, який дав можливість її отримати. Зараз радий, що ти жива, що з тобою добре поводяться і що вже поправляєшся.

Твоя віра, що будемо разом, передається мені і теж свято вірю в це, і докладу до цього всіх зусиль. До моменту отримання від тебе записки я не їв і не спав. Зараз виглядаю зле, але вірю, що все буде гаразд і я повернуся до такого стану, як в 1948.

Я зустрівся з мамою, повідомив їй про все. Вона бідна так плакала, що я не міг витримати. Ти знаєш, як я їх люблю. Ми завжди мріяли бути з ними. Степанко погарнішав і дуже розумна дитина".

У листах Тучака до чекістів не було жодних сентиментів, лише холодний розум та чіткий розрахунок. "25 вересня, - писав він, - я буду йти на зустріч до "Сірого" дорогою, що веде з Дубового до Верха через Петричиву.

На зворотньому шляху десь зліва від криниці зробіть засідку і обстріляйте нас. Перед засідкою з лівого боку дороги, якщо йти від Верха, покладіть порохню зі світляками (дерево), я буду йти останнім і біля неї закашляю.

Якщо не буде кашлю і хтось буде йти, то значить, що я буду повертатися 26-го ввечері". Підготовлена Тучаком сцена відбулася, під час стрілянини в лісі він відірвався від своїх друзів по зброї і отримав можливість зустрітися із новими "колегами".

"Після прочісування місцевості, куди пішли бандити, що були з ним поруч, - звітували чекісти про операцію, - коли остаточно переконалися, що поблизу немає нікого з співучасників "Клима", його викликали умовним сигналом, вивели з лісу і на закритому автомобілі доставили в м. Коломию, де й відбулася зустріч.

Щоб виправдати відсутність "Клима" тривалий час, у районі інсценування перестрілки, з Яблунівського гарнізону було викинено 2 роти солдат, які протягом доби проводили активні пошукові дії, нібито розшукуючи бандитів, що втекли".

Тим часом в Коломиї чекісти зустрілися із колишнім есбістом, в результаті чого він став агентом під псевдонімом "Тарас Степанович". У якості щедрого авансу новоспеченому співробітнику організували зустріч з Надею, яка, відзначали в МҐБ, "справила на нього особливе враження і це ще більше схилило агента до нас".

Вже після перших розмов чекісти отримали від Тучака фактично повний поіменний список керівництва підпілля на теренах Коломийщини, відомі йому місця переховування та зв'язки. Проте Роман не обмежився тим, що лиш видав наявні в нього дані.

Він пішов значно далі у своїй співпраці, розробляючи вказівки для чекістів, які мали за мету швидку ліквідацію підпілля.

"У зв'язку з моєю співпрацею з Вами, - рекомендував він, - я вважаю необхідним, щоб найближчим часом були ліквідовані окружний провідник "Сірий" і керівник Коломийського надрайонного проводу ОУН "Кошовий" і Печеніжинський районний провідник "Сивий", чим створяться можливості, щоб я очолив Коломийський окружний провід, а це забезпечить виконання поставлених переді мною завдань".

Чекісти теж дбали про те, аби зберегти цінного агента. Тому інсценували суд над його дружиною "з викликом заздалегідь підготовлених свідків із Залотівського і Ялонівського районів, де її знають як учасницю підпілля ОУН, які після суду змогли б рознести чутки про її репресії серед учасників підпілля ОУН".

Насправді Надю вивезли до конспіративної квартири у Львові. "Про мене не переживай, - писала вона звідти чоловікові, - я зараз знаходжуся в хорошому готелі, в прекрасному номері. Кімната дуже хороша і ванна поруч, ресторан, одним словом, усі умови... Вечорами маю можливість прогулятися по прикрашеним кольоровими рекламами вулицям Львова.

Коли йдеш вулицею, відчуваєш життя міста. Особливо красиве місто в туманні ночі. Також у Львові і батьки, так що я маю можливість кожен день бачитися зі Степанком... Посилаю тобі фото Степанка, він страшний розбишака. Степанко цілує ручки і посилає багато "па, па".

Агента "Тараса Степановича" також намагалися гарантувати від випадкової зустрічі органами безпеки десь у лісі. Тому район його дислокації було довірено досвідченими чекістам, які вміли вдавати уважні розшуки "бандитів" і, поруч з тим, забезпечитися від випадкового виявлення одного із них - Романа Тучака.

"Людей, що прибувають до Вас із Краю і Станіславського округу, - рекомендували йому офіцери МҐБ, - при найменшій підозрі, що вони можуть Вас розконспірувати - ліквідувати під виглядом агентури МҐБ". Посада Тучака як керівника Служби безпеки справді давала йому можливість під цим приводом вбивати підпільників, не викликаючи підозри інших.

Почалася страшна гра, де головну роль виконував Роман Тучак. Її першими жертвами, як і планувалося, стали провідники "Сірий" та "Кошовий". Перший з них загинув у бою, другий помер пораненим в руках МҐБ.

"В подальшому, - звітували чекісти, - в результаті даних, отриманих від агента "Тараса Степановича" було ліквідовано керівний склад Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів ОУН, після чого він очолив Коломийський окружний провід ОУН".

Проводячи ліквідації членів підпільної мережі чекісти не забували про необхідність прикрити свого агента.

"З метою зашифровки джерела, - рекомендували вони, - в кожному окремому випадку при ліквідації бандитів особам, відповідальним за проведення операції, підготувати по одній-дві кандидатурі з числа активних бандпосібників, яких в процесі операції можна було б виставити в якості осіб, що вказали на місця укриття бандитів".

Для цього вони навіть "оживили" померлого провідника "Кошового" - знайшли людину, схожу на нього, і перев'язану бинтом водили по селах, інсценізуючи його зраду.

Подальше розгортання операції "Перехоплення" передбачало не лише винищення повстанців, але й творення легендованих (створених МҐБ із своїх агентів) структур підпілля. На кінець 1951-го завдання були сформульовані наступним чином:

"Протягом зими підготувати з числа щойно завербованої агентури в кожному районі по 2-3 кандидатури для переводу на нелегальне становище і при допомозі "Тараса Степановича" з настанням весни ввести цю агентуру в підпілля ОУН на керівне становище". Поступово реальна мережа підпілля на Коломищині почала зникати, а на її місці розгортала діяльність легендована МҐБ структура.

Незважаючи на неабиякий підпільний талант, Роман Тучак заледве не провалив операцію. Своєю поведінкою він викликав підозру у власних охоронців "Голуба" і "Когута". Відчувши наростання сумнівів щодо себе, есбіст намагався організувати їх вбивство, з першим йому це вдалося, натомість другий утік важкопоранений.

Таким чином на кінець 1951 року до СБ ОУН потрапила інформація, що кидала тінь на Романа Тучака, але для того, аби остаточно розібратися, потрібен був час, яким він скористався сповна.

Тому наступний 1952 рік став періодом найбільших успіхів агента "Тараса Степановича". Викликані на зустріч з "провідником" "Климом" підпільники зникали безслідно. Справжніх заміняли завербовані агенти, що поширювали структури легендованої ОУН.

Окремий удар було спрямовано проти людей, які підтримували підпілля. Лже-повстанці виявляли таких і викривали перед МҐБ, який вже здійснював репресії. Для виправдання зникнення підпільників чекісти проводили інсценізацію противповстанських операцій, поширювали чутки про переведення тих чи інших оунівців в дальші райони.

Літо - традиційно період найактивнішої діяльності підпілля. В 1952 році на Коломийщині літо стало часом найбільших втрат.

"В результаті проведених заходів по цій справі, - писали чекісти про "Перехоплення", - за літній період 1952 року ліквідовано і захоплено 52 бандитів... Повністю ліквідовані Буковинський окружний провід, Вижницький надрайонний, Косівський надрайоний, Косівський районний, Яблунівський районний, Кутський районний, Жаб'євський районний, п'ять кущових бандгруп і п'ять сільських бандгруп ОУН". Загалом від початку 1952 року під час реалізації операції завдяки Роману Тучаку МҐБ захопило або ліквідувало 85 учасників визвольного руху.

Тим часом сам він отримував листи, де чекісти запевняли, що "в недалекому майбутньому разом із Вами поїдемо на новосілля у Ваш власний будинок, оформлений на Ваше ім'я. Старі купили будинок по сусідству із Вашим".

Операція "Перехоплення" тривала до кінця 1953 року. "Створенні легендовані проводи ОУН, - читаємо в підсумкових документах МГБ, - відіграли свою позитивну роль в розгромі бандоунівського підпілля. Тому з урахуванням оперативної обстановки вирішено їх ліквідувати".

Так само недоцільним визнано подальше використання у цій роботі агента "Тараса Степановича", який на той момент встиг розтратити довіру до себе з боку підпільників. "Перевіркою встановлено, що в результаті допущених помилок в роботі з спецагентом "Тарасом Степановичем", а також через деяку неправильну поведінку самого спецагента "Тараса Степановича", частина оунівського підпілля, що залишилася на території Коломийського округу, серйозно запідозрили його в зв'язках з органами МҐБ".

Гра закінчилася. Точних її результатів не маємо - останні звітні цифри операції "Перехоплення" говорять про ліквідацію 174 підпільників до кінця 1952 року. Тож мова йде про близько двох сотень людей, життям яких заплатив Роман Тучак за свою любов.

Роман із Надею прожили довге життя у гарній квартирі на проспекті Перемоги у Києві. По завершенню своєї одіссеї спецагент працював на заводі, потім вийшов на пенсію. Дев'ять років, до смерті в 2000-му, отримував пенсію від української держави, і напевно, це були не мізерні кошти колишнього працівника заводу.

То ж у житті закоханих все ніби вдалося. Але навряд чи життя їхнє від цього стало щасливішим, навряд чи колись вони знову пережили такі ж хвилини щастя, як тоді взимку в підпіллі, коли споглядали з вікна за красунею-смерекою. Адже на крові сотень колишніх друзів щастя не збудуєш.