Лівійські молитви

Минулого тижня віце-прем'єр Костянтин Грищенко – вперше після відставки з поста міністра закордонних справ у грудні минулого року – здійснив саме дипломатичний візит. У Лівію.

В країну, яка ще донедавна вважалася перспективним партнером України (насамперед у енергетичній сфері), а сьогодні є зоною нестабільності та підвищеного ризику.

Два роки тому у Лівії було скинуто Джамахірію – авторитарний, але соціалістичний за своєю суттю лад. США і європейські держави вирішили, що лівійцям більше потрібна демократія – і підтримали опозицію.

У результаті замість демократизації вийшла сомалізація Лівії – в державі відсутня сила, яка би могла забезпечити порядок і стабільність.

Війна, по суті, не завершилася. Минулорічні події у Бенгазі, наслідком яких стала загибель посла Сполучених Штатів, а у самих Штатах окремі політики навіть заявляли про необхідність порушення імпічменту проти Барака Обами, -- яскраве свідчення цьому.

Так само свідченням незавершеності процесу, який почався з повстання проти Муамара Каддафі, є ситуація, за якої 19 українських моряків опинилися у якості заручників у порту Бізерта.

Як це часто буває у міжнародній практиці, через сумнівні операції за участі українських і міжнародних компаній, лівійці вирішили, що їх обманули, не надавши певну кількість автомобілів, і вирішили до з'ясування всіх обставин та вирішення конфліктної ситуації взяти в заручники українських моряків. Раніше це було притаманно Сомалі, рідше – іншим країнам.

Лівійці неодноразово погрожували вбити заручників, якщо автомобілі не будуть повернені.

Виникає питання: чому переговорами щодо долі українських моряків повинен займатися гуманітарний віце-прем'єр, а не міністр закордонних справ? Адже це – пряма сфера компетенції МЗС?

Залишмо на узбіччі компліменти. Мовляв Грищенко – досвідчений дипломат, який знає проблеми Сходу і т.д. Скоріше зіграло свою роль близьке знайомство Костянтина Грищенка з нинішнім міністром закордонних справ Лівії Мохамедом Абдулазізом (який очолював дипломатичну місію Лівії у США у той час, коли Грищенко був послом України у Сполучених Штатах).

До того ж дипломатична школа МДІМВ, вихідцем із якої є Грищенко, була у радянські часи традиційно орієнтованою в тому числі на забезпечення інтересів СРСР у країнах третього світу. Так само фахівців, що спеціалізувалися на проблемах Сходу, готували Інститут Азії і Африки при МДУ та інші інститути.

Радянських дипломатів вчили розуміти душу Сходу, тонкощі і нюанси переговорів у арабському світі тощо. Це те, чого, на жаль, бракує нинішній українській дипломатичній школі.

До слова, у системі МЗС я знаю одного досвідченого фахівця з проблем Сходу – Євгена Микитенка, колишнього спеціального уповноваженого України з питань Близького Сходу та Африки.

Це – справді унікальна людина, яка вирішувала не одне складне питання і представляла українську сторону у великій кількості складних переговорів. Коли Костянтин Грищенко пішов з посади міністра, Євгена Олеговича відправили Надзвичайним і Повноважним Послом України у Катар…

Як свідчать повідомлення ЗМІ, Грищенкові вдалося добитися гарантій безпеки для українських моряків. Українська сторона пообіцяла лівійцям розібратися з ситуацією та повернути автомобілі. Уряд знайшов спосіб зупинити сумнівну операцію одеської фірми, яка призвела до драматичних наслідків. Нібито все закінчилося хепі-ендом. Чи може найближчим часом закінчитися. Але виникає ряд запитань.

По-перше, це питання до українського керівництва: що потрібно зробити, аби українські моряки перестали бути гарматним м'ясом у морських війнах транснаціональних корпорацій та заручниками у операціях, які від початків викликають сумнів?

По-друге, що необхідно змінити у системі підготовки українських дипломатів, аби вони були дійсно готові захищати інтереси України у світі? Я знаю чималу кількість випускників університетів, що спеціалізувалися на міжнародних відносинах.

Вибачте, але їх підготовка залишає бажати кращого. Чому стара, радянська школа підготовки дипломатів виявилася кращою і ефективнішою за українську. Свого часу прем'єр Кучма на зорі державності купував за валюту генералів у Росії. Тепер будемо купувати за валюту дипломатів, аби підвищити загальний рівень нашої дипломатичної служби?

По-третє, виникає питання якості наших міжнародних представництв та їх матеріально-технічного забезпечення. Економити можна на багатьох речах, але не на дипломатах.

В умовах, коли відбувається скорочення видатків на зовнішньополітичне відомство, а міністерство економіки та торгівлі забирає під свій контроль торгово-економічні місії України за кордоном, можна говорити про катастрофу: у посольстві України в Норвегії залишається двоє чи троє співробітників, у місії в США, яка повинна відповідати і за переговори з МВФ, і за боротьбу з інтелектуальним піратством, і за інші моменти двосторонньої співпраці,залишилося троє співробітників.

Принаймні, це інформація станом на весну цього року. І все це – через необхідність жорсткої економії. Чи можна в таких умовах говорити про професіоналізм?

По-четверте, якось забулося про долю інших українців у Лівії – тих, що потрапили у полон до повстанців після скинення Каддафі. Їх звинуватили в тому, що вони воювали на стороні диктатора. Проте інші дані говорять, що більшість із цих людей просто працювали у Лівії на різних цивільних посадах. Якою є їх доля? Чи на них махнули рукою і забули?

По-п'яте, чи є в України своя стратегія щодо країн Близького Сходу та Африки? Цей регіон сьогодні – справжній клондайк для бізнесу. Когось приваблюють енергоносії. Когось – інші сфери економіки. Значна частина українських мільярдерів активно вкладають гроші у Африку.

Один із таких бізнесменів не так давно говорив мені із блиском в очах: "Ти знаєш, Африка – це ЩОСЬ! За минулий рік ВВП Конго виросло на 18%. Справжній економічний бум у Руанді. Я заробляю у Намібії такі відсотки, які не снилися в Україні часів Кучми! Бізнес треба робити однозначно у Африці!". То чи є у нас державна стратегія щодо Африки?

В тому числі щодо Лівії? Чи будемо там присутні виключно явочним порядком? Відправляючи потім у цей регіон на переговори – як лише запахне смаленим – знову Грищенка чи когось із старої дипломатичної школи?

Очевидно, що проблема є комплексною і має вирішуватися не за один день. Очевидно, що Лівія викрила чималу кількість слабких сторін української зовнішньої політики. І очевидно, що необхідно посилювати ці сторони. Бо у нас всі ресурси кидаються на те, аби досягти бажаного результату на саміті східного партнерства у листопаді цього року.

А далі – таке враження – зовнішня політика взагалі втратить сенс свого існування. Бо я не уявляю, над чим будемо працювати тоді, коли підпишемо Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

До речі, в цій угоді про моряків, взятих у заручники, ні слова. Їх доля навряд чи впливатиме на позицію офіційного Брюсселю. Тому, на жаль, і журналісти не надто перейнялися ситуацією довкола лівійської справи – принаймні, тема, яка могла би стати темою номер один для України, темою, що могла би консолідувати політиків, пройшла якось тихо і майже непомітно. Буденно. Ну, взяли у заручники. Ну, Грищенко поїхав і домовився. Ну й що?

А між тим у цивілізованому світі ефективність уряду визначається не здатністю підписувати гучні, але кабальні угоди з сильними світу цього, а здатністю врятувати життя бодай одного громадянина.

Американець поважає свій уряд те тому, що він підписує угоди з іншими країнами, а тому, що знає: у випадку небезпеки, у яку потрапляє американець за кордоном, США застосують всі важелі впливу – аж доспрямування в регіон Шостого флоту ВМС на чолі з адміралом Пендолфом.

Для загалу в Україні доля 19 моряків менш цікава, ніж драматургія довкола того, чи супроводжував Зіту Гурмаї у Качанівській колонії під час відвідин Юлії Тимошенко Олександр Фельдман. Принаймні, я подивився на теми, які обговорювалися у соціальних мережах у день візиту Грищенка у Лівію.

Що ж, народ сам визначає, що цікавіше і актуальніше…

Кость Бондаренко