Momentum

"Як батько не може залишити сім'ю без хліба, так і я не маю права…"

Це прозвучало в понеділок увечері. У цьому весь Віктор Федорович. Але не справжній, а той, якого ліпить із нього одна з найвідданіших – є в них таке слово – соратниць, у народі звана просто Ганькою. Віктору Федоровичу цей батьківський образ, мабуть, подобається. Його ж навіть і дружина "батьою" величає. Турботливий батько народу, суворий, патріархальний і добрий. Та не просто добрий, а добрий велетень-захисник. Дітей своїх не скривдить. Сім'ю без хліба не залишить. До речі, якщо це та Сім'я, котру пишуть тепер з великої, то таки точно не залишить. І не тільки "без хліба". Без хліба?! Ги-ги. Жартівник він у нас, виявляється. Ні, ви тільки послухайте, як заливає: "Але я був би нечесним і несправедливим, якби не подбав про найбільш знедолених і незахищених, на яких може лягти основний тягар перехідного періоду".

Радійте ж, о знедолені та незахищені! Про вас подбано. Наш самодержець, батько народу, про вас не забув. Тепер основний тягар перехідного періоду ляже не на вас. Він узагалі тепер ні на кого не ляже. Не буде тягаря ніякого, бо й перехід скасовується, а з ним відповідно й перехідний період. Нікуди не переходимо – як були в лайні, так і залишаємося. Дякуємо, тату!

Але мені до Віктора Федоровича в сини зовсім не хочеться. Я б уже й без хліба з радістю погодився б жити, і тягар який хоч на собі потягнув би – тільки б він усіх нас залишив. У сенсі покинув. Але як цього досягнути? Як наблизити світле свято загальноєвропейського масштабу?

Два тижні тому я на цьому ж місці висловив упевненість у провалі Вільнюського саміту і дійшов висновку, що все воно на краще. Бо якось нечесно й навіть непристойно воно було б – отримувати нашу юну і чисту "європейську мрію" з настільки волохатих рук. Та вони б її вмить споганили, замацали, заялозили – місця б на ній живого не лишилося! Кому така спаплюжена мрія потрібна?

Однак, пишучи ті рядки, я все ж вірив у протилежне. Нехай уже, думав я. Хай би вже навіть вони. Хай би вже навіть оцей Віктор Федорович. Підпише – і все йому прощу або майже все. Хай краще я зі своїми прогнозами та моральними імперативами зганьблюсь, а угоду таки підпишуть. Хай навіть на зло мені підпишуть – усупереч і щоби провчити, немов яку паршиву вівцю.

Але ні – не підвели мене Віктор Федорович "сотоварищи". Не дали шансу зганьбитися, не виставили на сміх і не провчили. Ще й подбали (наче про отих своїх "найбільш знедолених і незахищених") про це далеко заздалегідь: до саміту лишався тиждень, а вони зненацька всю свою так звану євроінтеграцію р-р-р-р-раааз – і защемили. "Фактор внезапности", як це називають в улюблених книжках їхнього знову набутого великого московського друга.

"Ти все-таки мав рацію, – написав мені ще того ж дня знайомий німецький політик. – Збувається те, що казав ти, а не я: угоди не буде". Я відповів йому, що у випадку з моєю країною пророком бути зовсім нескладно: з усіх варіантів вибираєш найгірший – і він збувається. Щоправда, легше від цього не стає.

Легше зате стає, коли ця ж країна знову – як і довгих 9 років тому – спромагається на диво Майдану. Протягом усієї неділі та понеділкової ночі ми добиралися додому, за кожної ж нагоди виловлюючи її, країни, дорогоцінні сигнали – як не з компів, під'єднаних до готельних та вокзальних вайфаїв, то просто з телефонів у потягах і в автобусах. Новини з України, з Києва вмить почали означати для нас усе на світі включно із сенсом життя. Поруч із нами поверталися ті самі звичайні заробітчани, було все як завжди, хтось крутив блатняк, хтось під нього матюкався, якісь три жіночки, розпивши півлітру-другу, навперебій пліткували про родинні справи своїх польських "панів", на яких працюють прибиральницями, за вікном періщив пронизливий дощ останньої осені, й можна було б укотре визнати, що всьому гаплик. Але ми ловили новини з Києва, і вони були такі, що вмирати вже не хотілося – навпаки.

Отже, все спочатку. Добре, що цей початок нарешті окреслився, промалювався, прорізався. Добре, що в Європу ми тепер обов'язково прийдемо. До того ж без Віктора Федоровича та його режиму – й це так само добре. Це взагалі прекрасно.

Наше домашнє завдання з предмету "Європа" тепер цілком зрозуміле і, хоч надзвичайно складне, та все ж посильне: усунути цей режим. Саме він – єдина і справжня перешкода на шляху. Якщо ми добре впораємося з його розчищенням, то Європа оцінить нас найвищим балом. Згадаєте моє слово.

Юрій Андрухович