Між голосами та мовчанням

Найцікавіше з поезією відбувається тоді, коли вона виходить поза свої межі. Коли вона не зосереджується виключно на ліричному суб’єкті й починає коментувати та пояснювати речі, що не вкладаються в традиційні ліричні переживання й рефлексії. Поезія, виведена з суто поетичного поля, набуває цілком іншої ваги. Вона підключається до зовсім іншої енергетики, вона починає функціонувати на новій для себе території, за нових для себе обставин. Така поезія стає важливою навіть для тих, хто поезією не цікавиться в принципі. Як на мене, це одна з найбільших спокус для поезії — вийти поза власні межі, набути загального, універсального контексту й звучання.

Щось подібне відбувається у "Фузі смерті" Целана. Щось подібне, мені здається, можна прослідкувати в новій книзі віршів Маріанни Кіяновської "Бабин Яр. Голосами". Справа, звісно, не в тематиці. Хоча і текст Целана, і книга Кіяновської стосуються Голокосту. Але справа, повторюсь, не в цьому. Вірніше — не лише в цьому. Йдеться, скоріше, загалом — про наближення до смерті, про пропускання її крізь себе. Про сприйняття чужої смерті як власного досвіду. Про пропускання через себе чужих голосів, про механізми (навряд чи поетичні), які дають можливість чужих голосам, голосам багатьох людей, звучати через поета, через його рядки.

У випадку з нашими історичними травмами та трагедіями є одна важлива річ, що її Маріанна теж дуже тонко й точно помітила – вони, наші історичні травми, міцно між собою пов’язані

Книга Маріанни — ретельно прописаний щоденник наближення смерті, опис процесу її проникнення в життя, опис того, як смерть роз’їдає дійсність, заповнює її собою, витісняє з неї все інше. Реальність, де лишається тільки смерть — з такої реальності теж може постати книга віршів. Щоправда, це будуть особливі вірші — вірші, як можливість висловитись тому, кого назавжди позбавили голосу.

В назві цієї книги підзаголовок "Голосами" є важливим — він дає зрозуміти, для чого авторка взялася писати книгу про трагедію, яка її, на перший погляд, не стосується. Але всі голоси існують в одному просторі, всі вони співіснують із нами, блокування їх свідчить не так про їхню недоречність, як про нашу неспроможність слухати і говорити.

У випадку з нашими історичними травмами та трагедіями є одна важлива річ, що її Маріанна теж дуже тонко й точно помітила — вони, наші історичні травми, міцно між собою пов’язані, переплетені, їх неможливо відділити одна від одної — переживання смерті має поєднувати, а не розділяти. Маріанна про це пише, пов’язуючи в тексті голоси тих, за ким стоїть досвід Голодомору, й тих, чиїм досвідом є Голокост:

…це місце немов вавилон
але тут у нас перемішано не мови а мовчання і кості
хоча деякі не перемішано я зі своїми із тридцять третього
ти зі своїми із сорок першого…

Як на мене — це засадничо нове звучання, звучання, яке додає цим голосам сили й правдивості, а всім нам дає розуміння того, що навіть найболючіші теми варті проговорення, оскільки за цим вивільненням голосів насправді стоїть впорядковування пам’яті, більше того — впорядковування совісті.

Попри те, що з подібним досвідом жити важко, й жодне проговорення не позбавляє тебе відчуття жаху й болю. Оскільки:

...біль
це місце в майбутньому
місце яке несеш із собою в майбутнє
діти його успадковують і діти дітей

Втім, є щось важливіше й більше за біль — це наша пам’ять. Вона здатна вмістити в собі все — і гострий біль своїх та чужих травм, і навіть можливість його, цього болю, подолання. Голоси потребують оприявлення, завдання поета — вміти слухати. Себто, вміти любити.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!