Пригоди наших на біатлоні

- Бронзову медаль отримує українець Сергій Семенов! Україно, вітаємо! 

Біатлон я дивлюся років із тринадцяти. Завжди, коли по телевізору показували засніжені сонячні схили, оправлені статечними ялинками, я мріяла, що колись побачу все це наживо, і зможу зірвати голос, підганяючи наших спортсменів. Особливо мене чомусь приваблювала маленька хатинка з чорних колод, де зберігають сніг на випадок відлиги - її так любили показувати оператори трансляцій. Згодом з'ясувалося, що хатинка ця стоїть у Доломітових Альпах, а етап Кубку світу з біатлону, на який треба їхати, щоб помацати цю хатинку, проводять у містечку Антхольц-Антерсельва в Італії.

Цього року ми нарешті вирішили поїхати на біатлон. Обирати етап не довелося, я пам'ятала про хатиночку – Італійські Альпи чекали на нас. Не обійшлося без несподіваних і дуже приємних сюрпризів. З організацією подорожі нам допоміг біатлонний янгол Володя, хлопець, який після мого відчайдушного заклику в соцмережах сам знайшов мене на "Фейсбуці", розповів про Антхольц-Антерсельву та відповідав на мої запитання початківця.

Виявилось, що подвійну назву – Антхольц-Антерсельва – містечко має тому, що італійський біатлонний етап проходить у Південному Тіролі – німецькомовній автономії, яка за традиціями та архітектурою справжня гірська Австрія. Всі населені пункти мають тут подівійні назви – німецькою та італійською. Приміром, містечко, в якому ми жили, називається Тоблах німецькою або Доббьяко італійською, – пишіть, як вам більше подобається, Google-карти правильно розпізнають обидві назви.

Антхольц чи Антерсельву вважають найкращим етапом для вболівальника-початківця. По-перше, Південний Тіроль – неймовірно мальовнича місцина. Долина, де розташовується стадіон з біатлону – це місце з казок, реклами шоколаду та стрічки "Звуки музики", тільки взимку. Кілька десятків гарненьких селищ зі шпилями кірх лежать під снігом між гострими Доломітами. 

Найкрасивіші з них, звичайно ж, найближчі до стадіону, але оселитися там неможливо, навіть якщо ти починаєш бронювати готелі за півроку до події – все забито, переважно німцями. В самому Антхольці не забронюєш за всього бажання, там живуть більшість команд, а для звичайних вболівальників на дні змагань під'їзд на власних авто закривають. За день до змагань ми ще встигли – лише завдяки янголу Володі і разом з ним – потрапити до закритої зони, заїхати в готель, де жила жіноча українська збірна, та подарувати олімпійській чемпіонці Валі Семеренко квіти до дня народження. 

Але вже в четвер під'їхати до траси ближче ніж на п'ять кілометрів на власній машині неможливо. Вболівальники займають всі готелі в радіусі 50 кілометрів – інколи буває і гірше. Харків'яни, з якими ми познайомилися на стадіоні, щодня наїжджали 150 кілометрів від свого містечка до Антхольца.

Втім, незважаючи на транспортну розпорошеність, дістатися до біатлонного стадіону дуже просто. І це ще одна з причин, чому біатлонні подорожі варто починати саме з Італії. Транспортна система в долині, як і всюди в Європі, дуже зручна. Тут є залізниця, яка проходить майже крізь усі містечка. Як нам розповів біатлонний янгол Володя, якщо ви сплачуєте в готелі туристичний збір, а ви його сплачуєте, то вам повинні дати проїзний на місцеві електрички. Від найближчої станції до стадіону станції в саму Антерсельву – чи то Антхольц – ходить шаттл. Якщо ж брати авто напрокат, то його треба залишати на спеціальній стоянці, звідки до стадіону, знову ж таки, постійно ходять шаттли. Організованість руху ми оцінили на вихідних, коли автобуси без затримки підвозили та розвозили близько 50 тисяч вболівальників.

Вболівальники в Антхольці – це окрема історія. На стадіоні переважають німці, для них це близький та дешевий етап, порівняно зі своїми домашніми, австрійським чи шведським. Тому німців в Антерсельві повно. Чимало також місцевих та норвежців. Найгаласливіші – французи з іграшковими півнями на головах. Ми також не пасли задніх, хоча українців було лише кілька десятків.

Я часто ходжу на футбольні матчі, і мушу сказати, різниця між фанатами футбольними та біатлонними колосальна. На біатлоні всі між собою друзі, незважаючи на те, за яку країну хто вболіває. Українці співають народних пісень разом з німцями, норвежці підганяють по трасі литовських атлетів, чехи братаються з поляками. Можливо, це давня традиція малопопулярного в світі та майже родинного виду спорту. А, можливо, справа в "п'яному наметі".

"П'яний намет"

Намет – це умовно, насправді це – ангар розміром з авіаційний, де можуть всістися кілька тисяч вболівальників. А п'яний тому, що там годують, наливають та розважають. У "п'яному наметі" (і це його офіційна назва) грають музиканти, репертуар той самий, що і на стадіоні, за кілька днів я знала слова всіх пісень, хоча моя німецька ще гірша за мою італійську, яка кульгає на обидві ноги. Але після кількох стаканів пива та гострого гуляшу це вже не має жодного значення. Сусіди за столиками, нетверезі німці та чехи, годують ковбасою – спробуй, дівчинко, це з дикого кабана, Ессен, Ессен, біля Франкфурта, знаєш, де це? – та пригощають пивом, якщо їхній спортсмен переміг. 

- Україно, - кажуть вони, радісно тицяючи в мій жовто-блакитний віночок, - Валя Семеренко? Вона після хвороби зараз, але на чемпіонаті у неї буде золото, я тобі точно кажу. Пішли поки потанцюємо, Україно.

П'яний намет – це безкінечне свято безтурботної Італії та організованої Німеччини. Не треба стояти в черзі за їжею, в наметі працюють офіціанти, і замовленням приносять буквально за кілька хвилин. Контрольований хаос переривають каравани вболівальників. Хтось стрибає на лавках, офіціанти танцюють з тацями. От весь намет співає хором Роббі Вільямса. Знайти своїх легко – за прапорами на вудках, вони тут всюди, дістають до стелі. Ось наш, його привіз янгол Володя, він величезний, з жовтою бахромою. Ось цілий букет норвезьких, не на вудці, на цілому дереві – вікінги, що з них взяти. Море німецьких, великих та маленьких. Ось і російський, з оскаженілим ведмедем і написом "Порву за Россію".

Братаніє

- О, зємляк, - каже чоловік в ушанці моєму чоловіку. Мій чоловік в жовто-блакитному капелюсі та з українським прапором на плечах. – Прівєт, зємляк.

Російські фанати також дуже привітні.

- Дєвушка, у вас такой красівий вєночєк, можно с вамі сфотографіроваться?

Вони радісно тягнуться до наших прапорів і відверто не тямлять, чому ми не хочемо стояти поруч на трибунах.

- Ми же за вас тоже болєєм!

Колективна амнезія, прикрита популярним слоганом "спорт поза політикою" цілком влаштовує російських фанів. Для них нічого не змінилося за останні три роки, хіба що допінговий скандал, до якого втрапили більше двадцяти їхніх біатлоністів, псує задоволення від гонок. Але вони не винуваті, це все світова змова проти ведмедя з прапора. Війни ж з Україною, захопленого Криму та десятків тисяч вбитих ніби й не було. Наше небажання дружити росіян ображає.

- Ах, вон оно что. Бендеровєц, значіт.

Те, що брататися з ними не поспішають й інші, загалом дуже дружні вболівальники, вони не помічають.

- Фінішує російський атлет! Підтримаймо його, ну ж бо! Аплодисменти! – закликає примирливий диктор стадіона.

Стадіон відповідає неохоче.

Малопомітний спорт

Товаришують вболівальники не лише між собою, але й зі спортсменами. Біатлоністи дуже відкриті до спілкування спортсмени. Справа в тому, що біатлон так званий малопомітний спорт. Навіть найбільших зірок, француза Мартана Фуркада та чешку Габріелу Коукалову не годують багатомільйонні рекламні контракти, якими можуть похвалитися Роналду чи Мессі. Біатлоністи – як актори невідомих серіалів, їх знають лише свої, кілька десятків тисяч фанатів на весь віт. Можливо, саме тому ці спортсмени дуже відкриті до спілкування з вболівальниками.

На стадіоні перед та після змагань біатлоністи безвідмовно фотографувалися та розписувалися на прапорах усіх охочих. В п'ятницю фотограф Костя Клименко, який підходив до нашої скупченої жовто-блакитної компанії перед стартами, вивів до нас свіженького бронзового призера Сергія Семенова, який без жодних зіркових нарікань позував, мабуть, для сотні знімків, як з українськими фанатами, так і з усіма, кому пощастило бути біля нас в той момент.

Я вже не буду розповідати, як в суботу після естафети ми допомагали збірній США знайти бодай один відкритий ресторан, де можна було б відсвяткувати їхнє шосте місце – для них це майже медаль. Біатлоністи геть не зіпсовані славою зірки. Разом із товариським ставленням вболівальників одне до одного це створює атмосферу величезної дружньої, бодай і галасливої італійської родини, яка зібралася разом на Різдво.

Цінова політика

Антерсельва-Антхольц – казкова місцина. Єдиний його недолік – європейські ціни. Тому готуватися до такої поїздки потрібно заздалегідь. Квитки на стадіон я брала за півроку. За два квитки на чотири дні змагань я заплатила 220 євро. Це загальна перепустка, за нею можна зайти і на трибуни, і на траси. Якщо купувати лише на трасу, буде дешевше, але не набагато. Квитки варто брати зазадалегідь, бодай на перші два дні. Потім можна потоваришувати з біатлоністами чи кимось з федерації, і квитки на вихідні вам можуть подарувати.

Ціни на проживання дуже різні, залежить від того, коли і де ви бронюєте квитки. З лайфхаків, які стосуються не лише біатлонних подорожей, можу порадити: не лінуйтеся перевіряти ціни на свій готель навіть після того, яки ви забронювали номер. Вони можуть змінитися в потрібну вам сторону ближче до дати. Перебронювати можна майже завжди. 

Вартість орендованого авто також залежить від фірми, марки, розміру та місця, де ви забираєте машину. Можна знайти і за 9 євро на добу.

Окрема проблема – де поїсти. Тут вже проблема не стільки грошей, скільки доступності. На стадіоні купа точок, де продають їжу від самого ранку і, здається, до останнього клієнта. Пиво та глінтвейн – по 3 євро. Гуляш в п'яному наметі – 8 євро, тарілка з двома смаженими сосисками та булочкою – 5. Втім, найбільша турбота – поїсти за межами стадіону. В Південному Тіролі, як у справжній європейській глибинці, продуктовий магазин – один на село. Закривається він о сьомій вечора, в неділю не працює взагалі. Не встигли купити водички чи бананів, у вас є альтернатива – повечеряти в ресторані власного чи чужого готелю за 40-50 євро з вином. Втім, така можливість теж не вічна. О дев'ятій вечора всі ресторани закриваються, а по понеділках, як ми з'ясували на власному досвіді, вони не працюють взагалі – годують тільки тих, хто забронював номер з повним пансіоном.

Але всі гроші варті того моменту, коли ти зриваєш собі горло разом десятками тисяч таких самих навіжених, бо наш Сергій Семенов на твоїх очах, в кількох метрах від тебе виборов медаль.

- Вітаємо Україну!

А дерев'яну хатинку я так і не бачила, потім вже з'ясувалось, що вона стоїть на трасі далеко в лісі. Доведеться повертатися наступного року і шукати.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!