Ярослав

З Ярославом Чалим ми познайомилися кілька місяців тому, коли забирали поповнення з навчальної військової частини під Києвом. Виявилося, що ми приїхали з різних підрозділів бригади за одними і тими ж бійцями. У нас з'явився час для спілкування. Такі розмови, коли волею випадку життя раптом зводить людей, цікавих і корисних один для одного, часто бувають особливо відверті.

У Ярослава в АТО нещодавно закликали сина, і його головним завданням стало перевестися в частину, де він служить. З дружиною у нього не склалося, зате з сином контакт зберігся.

Батальйон, в якому служив Ярослав, стояв на передовій і вже більше півроку постійно вів бойові дії. А сам Ярослав, як командир розвідпідрозділи, перебував на одному з найбільш небезпечних ділянок. Це був той самий терикон, на якому наприкінці квітня ми з капеланом Сергієм працювали з "аватарами". Там вже все було облаштовано і цілком функціонально. Схоже, наша робота не пропала дарма.

У день від'їзду з Києва у нас виявилося близько чотирьох годин вільного часу, і ми вирішили його використати для культурної програми. Пройшлися Хрещатиком, з'їли по парі порцій знаменитої київської "перепічки", закусили не менш знаменитим морозивом у конусоподібних вафельних стаканчиках. Спочатку прогулялися, а потім трохи відпочили в Маріїнському парку, заглянули до Святому Володимиру на схилі Дніпра, відвідали Михайлівський собор. Все це час, спостерігаючи за Ярославом, я помітив якесь приховане, незрозуміле хвилювання. У всьому, що він говорив і робив, відчувалася якась фатальність, ніби все це в останній раз. Він особливо трепетно сприймав відвідування святих місць і навіть погоджувався фотографуватися. Хоча при його військової спеціальності зайві фото зазвичай не роблять.

Кілька моментів мене насторожили. У переході під Майданом Незалежності повз нас пройшла пара — висока блондинка разом з чоловіком. Вже на виході Ярослав раптом зупинився і став виглядати цю пару на виході з переходу з іншого боку. Уважно придивившись до блондинки, він раптом впізнав у ній свою любов, з якою давно розлучився. Він навіть кілька разів поривався їх наздогнати і поговорити. В останній момент передумав.

Перед входом в невелику старовинну церковцю поруч з новобудовою Михайлівського собору якась стара раптом наполегливо стала питати у нас, котра година. Хоча прямо над її головою на церковній дзвіниці були великі куранти. Ярослав зреагував дуже різко, швидко зайшов до церкви, тягнучи мене за собою. Вже там він сказав, що це дуже погана прикмета, ніби почався відлік останніх хвилин чийогось життя. Стара зайшла за нами і продовжувала намагатися добитися свого.

На цьому наш час і культурна програма закінчилися. До Констахи [Костянтинівки, Донецької області – ред.] доїхали спокійно, без особливих пригод.

Приблизно через місяць, в середині серпня, коли противник різко активізувався, і почалися масовані обстріли наших передових позицій із застосуванням великокаліберних мінометів, танків і САУ, Ярослав був тяжко поранений і через кілька днів його не стало.

Світла йому пам'ять. Герої не вмирають!

P. S. Мені вже не перший раз доводиться спілкуватися з людиною перед його загибеллю на війні. Минулий раз це був Коля, який "не вірив у Бога, але вірив у реінкарнацію". Очевидно, в такі моменти люди говорять правду, про найболючіше. Єдине, що я можу - це написати про це.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook слідкуйте за оновленнями розділу!