Добрий і поганий поліцейські

Останніми тижнями у новинних стрічках усе частіше з'являються повідомлення про провокації, які спрямовані на погіршення відносин Польщі й України. Ми всі прекрасно розуміємо, кому і навіщо це потрібно. Тому нам потрібно зрозуміти, що ми мусимо робити, аби на ці провокації не піддаватися. 

Сьогодні Польща й Україна – союзники і друзі. Але є один камінь спотикання – ставлення до подій на Волині 1943 року. Більшість польських істориків вважають, що це був геноцид, вчинений українськими націоналістами. Деякі жертви цієї трагедії та їхні діти ще живі. Тому коли під час візиту до Києва тодішнього польського президента Броніслава Коморовського Верховна Рада прийняла закон про визнання організацій, які боролись за незалежність України у ХХ столітті, в тому числі ОУН-УПА, у Польщі це сприйняли як ляпас від українських сусідів.

Особливе занепокоєння у польського експертного середовища викликала ось ця частина закону: "Публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті визнається наругою над пам'яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниженням гідності українського народу і є протиправним".

Тоді Петро Порошенко обіцяв польським політикам, що найбільш контроверсійні моменти цього закону будуть згладжені, але своєї обіцянки не виконав.

Восени 2015 року на парламентських виборах у Польщі перемогла права партія Ярослава Качинського "Право і справедливість". Його не можна назвати ворогом України, адже він один із перших західних політиків, хто приїхав до Києва підтримати Євромайдан. Однак серед його однопартійців є прихильники націонал-демократичної традиції міжвоєнної Польщі, а не ідей його брата, загиблого під Смоленськом президента Леха Качинського, який виступав за створення Балто-Чорноморського союзу за участі Польщі, України, Грузії та країн Балтії. І хоча друзями Кремля членів "ПіС" точно не назвеш, та вони з підозрою дивляться на Київ.

У 2016 року депутати польського Сейму одностайно підтримали постанову, якою події на Волині визнано геноцидом. Деякі наші політики й експерти назвали її кінцем лицемірства у відносинах з Україною. Вони казали, тепер Варшава може розмовляти з Києвом, не вдаючи, що їй подобаються пам'ятники Степанові Бандері.

Міністр Кшиштоф Щерський, який у канцелярії президента Анджея Дуди відповідає за зовнішню політику, мені особисто говорив, що в інтересах самої України переступити через свою непросту історію. Дійсно, у минулому будь-якого народу були моменти, за які соромно. Визнавати свої помилки – нелегко, але потрібно, аби запобігти конфліктам із сусідніми країнами. Це не значить, що Польща не мусить зробити такого ж жесту щодо України. У 1989 року постановою Сенату ми засудили операцію "Вісла" 1947 року –  примусову депортацію українців із південно-східної Польщі. Але мусили ще й засудити пацифікацію 1930-х років на Галичині, яка супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, руйнуванням українських установ.

Однак цього не станеться, поки мають місце провокації – знищення пам'ятників, атаки, побиття українських студентів. Невідомо, чи за усіма ними стоїть Росія, чи в деяких випадках їй мимоволі підіграють "корисні ідіоти" – місцеві націоналісти, яких ніде не бракує. Але немає сумніву, що ці провокації вигідні якраз Москві, адже кожен польсько-український конфлiкт послаблює нашi шанси на захист від росiйської експансiї. І лише від реакції Варшави і Києва залежить, куди нас ці провокації заведуть. Складається враження, що українська влада реагує краще, ніж польська. Швидко і демонстративно – так, щоб у Кремлі не сміли думати, що такі акції здатні роз'єднати країни. Польщі такої реакції, на жаль, бракує.

У канцелярії президента Дуди після його обрання в 2015 році неформально вирішили вивести дискусію про Волинь за межі щоденної політичної співпраці з Україною і спробувати знайти спільний знаменник щодо цих подій. Такою точкою дотику могли б стати історії українців, поляків і представників інших націй, які в трагічні дні 1943–1944 років рятували своїх сусідів, незважаючи на їхню національність. Звісно, при цьому Польща не мусить закривати очі на те, що їй не подобається. Але цим ми продемонстрували б, що проблемні сторінки минулого не впливатимуть на нашу ефективну співпрацю сьогодні.

Однак на початку 2017 року риторика Польщі щодо України змінилася. І приводом були не провокації, на які польська влада не реагувала, а заборона СБУ на в'їзд до України мера Перемишля Роберта Хоми. Варшава швидко дала зрозуміти свою позицію: якщо це рішення не скасують, політики "ПіС" оголосять бойкот Форуму "Європа-Україна" в Ряшеві. Київ цю вимогу виконав, але представники "ПіС" до Ряшева так і не приїхали, за винятком вже згаданого Щерського і заступника міністра оборони Томаша Шатковського. Ці прізвища не випадкові. По-перше, вони найменш залежні від Качинського. По-друге, якраз у сфері військового співробітництва у польсько-українських відносинах є найбільше конкретики.

Водночас сам Качинський, який ще в грудні 2013 року скандував на Майдані "Слава Україні!", в інтерв'ю для каналу TVP Rzeszów заявив у дуже ультимативному тоні, що "Польща не змириться із такою ситуацією, коли катів, масових вбивць чи відповідальних за геноцид вважають героями в Україні", і додав: "Ми будемо захищати інтереси Польщі". Окрім того, коли президент Петро Порошенко у грудні 2016 року відвідував Варшаву, Качинський більшу частину зустрічі з ним присвятив якраз питанням історії.

Зміна поведінки Качинського може мати два пояснення. Перше – можливо, "ПіС" вирішив розіграти перед Україною сценарій про доброго і злого поліцейських, де президент Дуда і міністр оборони Антоній Мацеревич мали б бути добрими, а міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, його заступник Ян Дзедзічак і сам Качинський – поганими. Мета? Показати Україні, що без компромісу в проблемних питаннях історії Київ не може розраховувати на такий рівень польської підтримки, яким він був раніше. А також продемонструвати, що затвердження на високих посадах в Україні відвертих ворогів "ПіС" (навряд чи українській владі не було відомо, що такими є, зокрема, Лешек Бальцерович, який став співголовою Стратегічної групи радників Порошенка, та Славомир Новак – нинішній очільник "Укравтодору") розцінюється як неприязний крок.

Але можлива й інша інтерпретація. "ПіС" має невелику більшість у Сеймі. Якщо вони втратять підтримку хоча б чотирьох депутатів, більшості в них уже не буде. А україноскептичні настрої (що не завжди означає проросійські) присутні як у партії, так і серед її електорату. Ця тенденція у Польщі все більше розвивається – і це вписується в риторику "ПіС" про вставання з колін і незалежну позицію у відносинах з іншими державами. Тим паче, що тактики "ПіС" могли дійти висновку, що після "Брекзиту", приходу до влади в США Дональда Трампа, а також у контексті майбутніх президентських виборів у Франції, на яких за перемогу змагаються два проросійських кандидати, на Київ буде простіше тиснути.

Яка з цих версій ближча до істини, поки важко сказати. У колах президента Дуди говорять, що в найближчі місяці можна очікувати позитивних новин у вирішенні проблемних питань польсько-української історії. Можливо, йдеться про нагородження українців, які в 1943–1944 роках на Волині рятували свої сусідів. Якщо так станеться, це означатиме, що польська влада реалізовує сценарій про доброго і злого поліцейських. Якщо ні – значить, втілює другий, що було б дуже безвідповідально. Проте, як співав польський бард 1960–70-х років Станіслав Сташевський: "Серед стількох різних шляхів, які існують у житті, кожен має право вибрати поганий". 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!