Грузія навиліт

У перших числах серпня 2008 року, не звертаючи уваги на чутки про можливу війну, ми з колишньою дружиною вирушили в похід приморською частиною Грузії.

Майже за місяць до відпустки мене відрядили у Волгоград, де в ніч проти 11 липня я прокинувся від гуркоту — через місто у напрямі Владикавказа йшла важка військова техніка.

Якби це було в травні, можна було б списати появу танків на підготовку до параду з нагоди "перемоги над фашизмом".

Але це були не парадні танки. Вулицями сунула регулярна армія, що передислоковувася до Кавказького військового округу. Від російського Владикавказа до грузинського кордону гусеничним ходом — півгодини.

П'ятого серпня, за три дні до початку воєнних дій, ми смажили шашлик на вершині невеликої гори, що за півгодини їзди від Тбілісі.

Перед нами — луки, усіяні польовими квітами.

Сонце ховається за гору. Воно сідає за лічені секунди і невдовзі в'юнка, прокладена серед темних пагорбів траса, стане ледь помітною.

Раптом спалахує жовтим довга змія — дорога "Тбілісі - Владикавказ". Вона ж — Військово-грузинська дорога.

Зараз нею снують фури з лимонадом і пивом "Натахтарі" та інший, менш апетитний, транспорт. Петляють седани, джипи, кабріолети з кумедними номерами, які зустрінеш лише в Грузії: FBI, KGB, XOX, TOY. І навіть (як у тому анекдоті: "Гогі, не ганьби націю"!) старенький фіат з номером LOX.

А ще — трасою, повз шашличні, хінкальні і величні підсвічені золотом храми Мцхети, минаючи бабусь, які торгують чорчхело і сувенірами, рухається отара овець і біла "Нива" з п'яними туристами-слов'янами, які вивчили словосполучення "сакартвелос-гаумарджос"* і, щасливі, повторюють його, як мантру.

Через тиждень дорога вимре, а з пагорба можна буде спостерігати колону російських танків, що рухаються в напрямку Тбілісі.

На галявині, де ми лежали в траві, а згодом тікали від хмар комарів, розіб'є бівуак загін російської піхоти.

Але поки що війна для нас лише жарт, привід для жарту...

- Ха-ха, як ти кажеш? Водкодави?

- Так-так, росіяни — це водкодави! Головне, щоб ці північні водкодави не витоптали увесь виноград — жартує моя подруга, і ми регочемо. Вдалий жарт. Треба випити за це.

- Щоб водкодави не витоптали виноградники! Гаумарджос!

- Гаумарджос! — говорить Гоча. Він старший і розумніший за мене, тому в його посмішці завжди читається спокійна іронія.

- Вони — водкодави. Ну а ви хто? — запитує з посмішкою Тамуна.

- Вони — сакартревеллери! СакартВелоТревеллери! — сміється Гоча.

Вино трохи кислить.

- За твій дім, Гоча, за твою маленьку фортецю! Щоби твій дім захистив тебе, а ти завжди зміг захистити свій дім!

Цар і жебрак

Того вечора Тамуна розповіла нам історію про Військово-грузинську дорогу. Тоді вона здавалася просто милим історичним анекдотом.

За декілька днів ми згадували цю історію зовсім на іншому тлі...

Одного разу грузинський цар Іраклій II зібрав віче біля фортеці Ананурі. Цар ішов війною чи то проти іранського шаха, чи то дагестанського імаму, чи то Турецького султана.

- Буде велика війна, багато хто загине, але без бою ми батьківщину не віддамо! — сказав володар.

У цей момент з натовпу до царя пробився убогий юнак і впав на коліна перед монархом:

- Я піду за тобою, куди б ти не покликав! Але у мене немає грошей, щоб купити зброю і обладунки. Що мені робити?

- Почекай. Прийде час, і я сам тебе покличу! — відповів цар.

Цар програв війну і помер.

Минуло багато років і багато воєн. На престол зійшов царевич, згодом — утратив царство, а біля підніжжя Ананурської фортеці так само сидить самотній старець і розпитує у подорожніх:

- Коли вже буде битва за Грузію? Чи немає новин від царя Іраклія? Він обіцяв мені обладунки і меч, щоб йти на війну. І я чекаю на нього, я вже зачекався новин...

Хто такі "гамарджобери" і з чим їх їдять

Вигаданою нами сумішшю англійської і грузинської, ми — сакартревеллери (від Сакартвело — Грузія, і travel — подорожувати). Або гамарбджобери (гамарджоба — добридень, job — робота).

Гамарджобер — людина, яка подорожує Грузією, — ризикує стати або рабом свого шлунка, або гостинності оточення — що, зрештою, одне й те саме.

Це рабство нагадує становище безвольного короля Людовика XV. Спершу двір перетворює самодержця на покірного слугу манер, раутів і бенкетів, а потому розм'яклому монархові вже немає діла до походів і війни.

Точно так і гамарджобер. Якщо вірити древній халдейській мудрості, за якою людина є тим, що вона їсть, портрет гамарджобера виглядає так.

Мозок — це гарячі хінкалі (щось на кшталт вареників, тільки з тонкого щільного тіста, усередині якого ніжний свинячий фарш плаває в найсвіжішому ароматному гарячому бульйоні, звареному на травах і кінзі).

Кров гамарджобера — це домашнє кахетинське мукузані (пахне особливо пряно, якщо біля виноградника дбайливий господар розсадив кущі смородини).

Сльози гамарджобера — це завжди сльози радості. Тому що плаче він пекучою свіжою кахетинською чачею, виноградним самограєм, який щойно накапав зі змієвичка.

* * *

Чотири дні грузинської гостинності, що затримали нас у Тбілісі і змусили скоротити маршрут, врятували від значно більших неприємностей, аніж похмілля чи аджарські дощі...

Виїхавши з Тбілісі в напрямі Ґорі, ми опинилися б між російськими танками і грузинськими силами опору.

Натомість, зрізавши маршрут, у перший день війни ми прибули до найбезпечнішого місця в Грузії.

У нас на столі тепер смажена форель і холодне, колюче вино "тбілісурі". І лише дощ, що зустрів нас у перший день війни, може зіпсувати відпочинок. Дощ, і очікування ворожої атаки.

Перший день війни

В'їжджаємо в приморське містечко Кобулеті крізь щільну завісу дощу. При в'їзді до міста купуємо кавун і персики та, завантажені фруктами, мчимо далі, здіймаючи хмару бризок.

Пара "гамарджоберів" зупинилася в крихітних мебльованих закапелках. У Кобулеті вже два тижні ллє як з відра, і тому нас анітрохи не збентежило, що усі мешканці пансіону припали до телевізора, в якому диктор монотонно начитує текст незрозумілою мовою.

Його голос (на бога, зробіть тихіше!) просочується з усіх щілин. Знесилені, ми заснули миттєво, поки уся країна, затамувавши подих, жила новинами першого дня війни.

Гора, що плаче

Хмари, які псують в Грузії курортний сезон, зазвичай приходять із Плакучої гори.

"Плакуча гора, через неї ніколи не знаєш, на що чекати від погоди", — перед від'їздом мій друг Гоча готував мене до негоди, а не до війни. — Приготуйся до дощу і радій, якщо буде сонце".

Цього серпня під солом'яними стріхами майже порожньо. Проте не гора цього разу зробила погоду. Її зробили люди.

У кожному кафе і ресторані на повну гучність увімкнено телевізор.

Війна, що почалася 8 серпня 2008 року, охопила півкраїни.

У Горі — потужне бомбардування, а за 50 кілометрів від нас вже хазяйнують російські війська.

"У Поті росіяни. Вони кілька днів бомблять місто... у мене там уся родина!"

Офіціантка плаче, подаючи страви на стіл. Чим я можу допомогти їй, окрім щедрих чайових?

Патрульні курсують містом, створюючи у населення ілюзію захищеності. Неподалік від Поті гори грузинські поліцейські перегородили машинами трасу. Колона російських танків, що займала підходи до міста, пройшла по них, як по пачках кефіру.

Найбільш завбачливі мешканці приморського містечка збирають пожитки у машини-рюкзаки, задраюють двері крамниць і ресторанчиків і вирушають на південь, у напрямі турецького кордону.

Увечері 10-го серпня ми вирішуємо рухатися у бік Туреччини. На пропускному пункті в Сарпі можна за 30 доларів поставити візу і їхати далі у напрямку Трабзона і Стамбула.

Багато хто проводжає нас підозрілими поглядами. Тим, хто дивиться занадто пильно, я вигукую: "Сакартвелос гаумарджос"!

Це тепер наш пароль; кодове слово, що міняє вирази облич людей, які бачать в усіх чужаках ворогів.

— Сакартвелос гаумарджос! — і грузини махають у відповідь, намагаючись усміхатися.

"Зачэм паніку нагнетаєшь?!"

Перед заходом сонця в'їжджаємо у Батумі. Останні новини дізнаємося із випусків новин грузинських чи російських телеканалів. Грузини брешуть крізь сльози, росіяни — з відпрацьованою телевізійною либою.

Але сьогодні наш головний і єдиний інформатор — грузинський ОБС (один батоно* сказав).

- Вночі цей порт бомбитимуть! — чоловік, який промовив цю фразу походжав набережною із виглядом людини, обізнаної краще за всіх.

- Звідки ви знаєте, що бомбитимуть?

- Я ж працюю в цьому порту — була відповідь.

- Годі нагнітати, чуєш! — сказав каркаючий голос за спиною.

У сутінках майже не видно співрозмовників, вгадуються лише їхні контури. У розмову втрутилася стара, яка торгує на набережній букетиками польових квітів. Згорблена і суха, вона сама схожа на свій гербарій — жінка-ікебана.

- Нехай проходить… — менеджер кафе, який зазвичай не дозволяв докучати гостям, сьогодні не звертає на неї уваги. Але милість його не коштує ламаного шеляга — за столиками порожньо.

З романтичних пар в кафе лише ми та ще кухарка Наташа з моложавим грузином. Але стара давно в цьому бізнесі й знає — вони не пара.

- Нагнітаєш паніку, чуєш! Зачєм нагнєтаєш!? — люто вигукнула вона наостанок, звертаючись до працівника порту.

Вже п'ятий день квіткарка дарма виходить в рейс. Немає покупців на її гербарій, не димлять на тарілках хрусткі хачапурі по-аджарськи, не шкварчить на сковорідці свіжа кефаль.

Клієнт пішов в Туреччину або відлетів з суботнім "Батумі—Київ" — єдиним авіарейсом, який не було відкладено чи скасовано. Місто завмерло в очікуванні нашестя.

Ми розрахувалися за пиво і вирушили на пошуки готелю.

* "батоно" - груз. "пан"

...Там Руссю пахне

На вулиці Кутаїській — стихійний мітинг. Місцеві жителі винюхують останні вісті. Новини батумського ОБС приносить бабця Манана.

Вона прибігла з криком, що в місті хімічна атака. Полохливі сусіди кинулися завішувати вікна мокрими простирадлами, а ті, хто добре знає Манану, цікавляться, звідки вона це взяла.

- Але ви ж відчуваєте, який сморід біля порту! — відповідає та.

- Послухай мене, Манано! — обурюється сусідка. — Усе життя пам'ятаю, як з порту тхне гнилою рибою і горілим мазутом. Але від цього ще ніхто не помер!

Стара замовкає — так і є!

Ось такі новини у нас по радіо ОБС.

Але це усе плітки вчорашні, і про них тепер згадують з посмішкою. Сьогоднішні чутки вже не викликають сміху.

- Ви знаєте, що Сарпі сьогодні бомбили?

Сарпі — це прикордонний пункт, до якого ми повинні були прибути вранці.

- Сарпі? Ви упевнені?

- Не знаю. Так кажуть... У новинах цього не було, але хіба по телевізору говорять правду.

Чортові чутки. Чутки — по телевізору. Чутки — по бездротовому телеграфу бабусі Манани.

Але як вони могли бомбити Сарпі! Там немає жодного військового об'єкту і, що найважливіше — це селище на самісінькому турецькому кордоні!

Туреччина — член НАТО. Якщо до війни долучиться НАТО, це вже світова війна! Я не можу вірити таким чуткам. І в той же час не можу їм НЕ вірити! Залишатися в місті небезпечно, але бігти з нього тепер нікуди... Кажуть, що росіяни готують наступ. З офіційних джерел відомо — вчора знищено декілька радіолокаційних станцій грузинського ППО. А сьогодні усе місто гуде про десант, що нібито з'явився на території Аджарії.

Ніхто з місцевих не бачив ворога на власні очі, але якщо врахувати, що до Поті лише кілометрів шістдесят, появи солдатів можна чекати будь-якої миті.

Поті — основний торговий порт Грузії — повністю контролюють росіяни. На підходах до столиці — давно вже російські танки, околиці другого за значенням міста — Кутаїсі — бомбить авіація, а Зугдіді, який захищає підходи до Кодорської ущелини, теж уражений авіаційними ударами.

Батумі — столиця провінції Аджарія і один із двох найбільших портів. Тому немає нічого дивного у тому, що тухла риба з доків вже тхне місцевим мешканцям "руським духом".

Батумі. Друге дежавю

На другому кінці дроту він затявся: "Я не поїду звідси". Повторив цю фразу кілька разів: "Я не поїду звідси. Ми порвемо їх зубами". Його слова так само позбавлені сенсу, як і моя пропозиція втекти з країни, де почалася війна. Я, турист, не від'їжджаю, а він — хазяїн, справжній картвелі*, істинний тбіліський карачохело**, м'ясо і кістка цієї землі — візьме й втече.

"Тікайте звідси! Тікайте скоріш! — кричить він мені у слухавку — Послухай мене, поки ви поряд із турецьким кордоном, потім може бути надто пізно. Танки вже..."

Зв'язок обірвався. У Тбілісі відключили ретранслятори GSM.

Ми лежимо в готельному номері, освітленому вуличним ліхтарем. До кімнати пробиваються відблиски жовтого — кольору вимушеного очікування, кольору хімічної тривоги.

Цієї ночі ми не можемо розмовляти, не можемо кохатися, не можемо більше дивитись у вікно. І, найголовніше, ми не можемо більше чекати.

Магазини і крамниці задраєно на ніч. На вулицях — порожньо. Гуркочучи по вибоїнах, час від часу проносяться авта. Раз по раз один і той же звук вдирається в тишу нашої кімнати. Я вже, здається, впізнаю його тональність. Виглядаю у вікно. Старі, драні, баскі "жигулі". Примара з бандитських 90-х.

Я відчув дежавю.

Дев'яносто першій рік. Мені дванадцять, і на новенькому велосипеді "Україна" я стою на розі Пушкінського парку в Києві. Тільки-но збираюся з'їхати на проїзну частину, як поруч на перехресті спиняється така сама "копійка".

На задньому сидінні — двоє. У руках пістолет з коротким стволом і масивним руків'ям. Тепер я знаю — це Макаров. Один з них пересмикує затвор. Я захолонув. Тільки б не подивитися на них! Аби лише не дивитися на них упритул!.. Та я ж уже на них дивлюся...

Жовтий. Зелений. Поїхали!

Здається — пронесло.

Тоді я уперше в житті побачив заряджену зброю. І вперше усвідомив, що оточуючим не завжди варто демонструвати, що ти знаєш про них більше, ніж належить.

У "жигулях", що кружляли в ту ніч батумськими вулицями, були темні, щільно закриті вікна. Я не знаю, що шукають ці хлопці. Можливо, це мародери, які передчувають паніку. Або ж — місцева "міліція", що стереже місто від цих самих мародерів.

Тим часом моя подруга кружляє десь містом у пошуках хороших кадрів. У номері готелю я намагаюся писати, але в голові — примара тих чортових "жигулів", і рука, що зводить затвор.

Визираю з вікна. Бачу притулений до бордюру велосипед. Біля нього сидить жінка в червоній хустині і з сигаретою в зубах. "Годі на сьогодні пригод. Бігом спати"!

* грузин

** заможний ремісник чи городянин однієї з найвищих верств

Ніч перед грозою

Жарко і задушливо в місті. Скоро буде гроза. Ми прив'язали велосипеди і пішли на полювання з фотоапаратами. Дедалі більше зачинених крамниць, дедалі менше людей на вулицях. Бездротовий телеграф працює на всю потужність.

Про армію, що нібито підступає до Батумі, тепер побріхують усюди. У країні, як і раніше, немає інтернету і ми можемо покладатися лише на офіційну пропаганду (телевізор), неофіційну пропаганду (чутки), і власну, вже давно непритомну, інтуїцію.

Місто живе чутками, породжує чутки, вірить лише чуткам. Чутки приходять звідусіль. Ми слухаємо в чотири вуха і робимо знімки.

Можливо, сьогодні востаннє бачимо на вулицях грузинські прапори. Можливо — це останні дні Грузії, якою ми її знали — гостинної, довірливої, безладної, любимої, і до нестями незалежної країни.

Якщо росіяни вступили до Аджарії — отже, сьогодні вони будуть у Батумі. Якщо це так — обов'язково знайдеться хтось, хто спробує чинити опір. Це означає — партизанська війна.

Калашников знайдеться тут у багатьох. Той, хто ще не уміє убивати, — навчиться в бою. Хто не встигне — помре цнотливим героєм.

Це Грузія. Жебрак на паперті в містечку Ананурі досі чекає на царя Іраклія, який призве його до війська...

Дорогою зустрічаємо групу молоді. Усі вони — резервісти в очікуванні призову.

"Ти знаєш, що 20 наших резервістів учора зупинили 60-ох добірних десантників? Наші пішли на них із ножами! І поклали усіх". Цього хлопця звуть Леван. Йому сімнадцять і парубок щиро вірить у те, що говорить.

"Ми — грузини. Ми порвемо їх зубами"! — каже Леван. Десь я вже це чув.

Де зараз мій друг? Став учасником ополчення або засів у своєму будиночку в горах, п'є чачу і з сумом дивиться на Військово-грузинську дорогу?

Разом із нашими новими знайомими йдемо до костьолу. Кажуть, там ховаються біженці з окупованих районів. Але костьол порожній і зачинений на все замки. Площа довкола обклеєна листівками з написом "Don't shoot".

Кому адресовано ці листівки, якщо у Батумі чекають російську, а не американську армію? Чому їх розклеювали тільки в одному місці? І чому під ногами сотні цих зім'ятих папірців? Кому могло спасти на думку нищити пацифістські листівки? Усе це дуже дивно...

Але в нас немає часу з'ясовувати деталі. Влада вимагає покинути вулиці до 10-ї вечора. У Батумі — комендантська година.

Повільно крокуємо до набережної. Займаємо найкращий майданчик для огляду, — на терасі кафе при самій кромці води. Як на долоні видно порт, освітлені пакгаузи, доки і судна, що стоять на рейді. І, що найважливіше — ділянку дороги, що веде до міста.

Наш новий приятель Леван розмовляє по телефону. "Вони вже в Чакві", — говорить він.

Отже — за п'ятнадцять, максимум, двадцять хвилин ми побачимо їх. Понад усе зараз хочеться сигарету. Нерви на межі, і я не можу більше відмовляти собі в нікотині. Затягуючись, дивлюся на вогні порту. Крани у вогниках, мов у гірляндах різдвяні ялинки, відбиваються в чорній воді.

Тихо. Лише легка хвиля торкається кам'яного парапету. Вогні з'явилися близько півночі. "Он їхні фари! Дивися! На тому боці затоки"! — Леван схопився і показує рукою в темряву.

Колона машин. Ймовірно, це БМП і транспорт із піхотою. Шум гусеничної техніки було б чути здалеку. Десять, дванадцять, п'ятнадцять... Разом двадцять великих жовтих точок повільно рухаються по інший бік акваторії, огинаючи затоку перед в'їздом до міста.

Їх можна було б вважати за колону TIRів, що їдуть до Туреччини, але все великі магістралі давно перекрито. Ні, це не можуть бути далекобійники. Через півсигарети вони будуть тут.

Пере-мир'я. Недо-війна

Світло фар, кому б воно не належало, зникло за кілька хвилин. Ми чекали, що колона, сховавшись за рогом, ось-ось з'явиться в місті. Але ніхто не прийшов.

Ранок наступного дня почався дуже дивно: нас ніхто не зупиняє. Ніхто не перевіряє документи. У Батумі немає військової техніки. На вулицях — поліцейські в грузинській формі.

Я дивлюся на них з сумнівом: в чому підстава? Але ні, переді мною справжнісінькі грузинські поліцейські, а не якісь перевдягнені агенти ФСБ.

Щоправда, поводяться вони вельми дивно... Вони всміхаються!

"Що відбувається? Де російські війська?"

Нам відповідають: "Підписано перемир'я. Сторони домовилися припинити вогонь. Війни більше немає".

"Чекайте, але як бути з російськими військами? Вони ж мали зайняти місто цієї ночі?"

"Ні, їх тут не було і близько. Це все — провокації" — офіцер у формі посміхається, як любить всміхатися мій друг Гоча. Дуже хитро посміхається, мерзотник!

Перемир'я. Недо-війна.

Ніхто не знає, як довго це триватиме. Вночі на вулицях Батумі — мітинг. Грузинські стяги, мікрофони, гучномовці.

Сльози, діти, пісні, свічки, і протяжне, сумне, співуче: "Сакартвело…"

Звідки ви? З України. Я журналіст. Ні, не на роботі... у відпустці. Так, у мене не виходить поїхати у відпустку кудись, де немає війни (ха-ха, справді?) Але нічого, ми чудово відпочили (це дуже добре, які ви молодці! Коли знову до нас?)

Щойно — одразу (приїжджайте скоріше, трішки відпочинете!)

Але ми й так відпочиваємо (та що ви, який це відпочинок — половину часу ллє дощ!)

Грузинські журналісти, усміхаючись, махають руками на прощання: "Українас гаумарджос!" *

Ми крутимо педалі в бік набережної. Десь посеред моря — гроза. Повітря стає свіжим і чистим. Потік біло-блакитного полум'я навиліт пронизує небокрай.

Сидимо на камінні, обійнявшись, і дивимося в небо. Колись грузини вірили, що гроза — це Святий Георгій переслідує змія, а блискавки — стріли, якими він цілить у нього. Хмари вони уявляли собі велетенськими губками, які за велінням вищих сил спускаються до моря, натягуються там водою, щоб потім вилити її згори на землю...

За мить небо знову спокійне, а море — чорне, жахне море — наповзає на берег із темряви.

"Навіщо ці готелі, ці міста, ці... чорт забирай — військові бази з вишками ППО?! Наступного разу — лише зі спальником!" — вигукує моя дружина.

"Добраніч, ламазенятко", — говорю я, переінакшивши улюблене грузинське слово.

"Ла-ма-зе-нятко... як це здорово! "Ламазі" ж грузинською — "гарний"? А разом з цим "нятко"... — шепоче вона.

У ту ніч на пляжі нам дійсно здавалося, що в спальнику і наметі можна сховатися від будь-якої війни.

Це було чудове відчуття. Одна з найприємніших ілюзій цієї подорожі. Подорожі, під час якої ми проскочили повз усі "гарячі точки", не почувши жодного пострілу.

Оригінал

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!