Джон О’Хара: Баттерфілд, 8

Джон О’Хара: Баттерфілд, 8

Роман був покладений в основу фільму з Елізабет Тейлор, вона отримала за ту роль перший "Оскар".

Книжка американського прозаїка Джона О’Хари, написана 1935 року,— про життєву катастрофу молодої жінки, нерозбірливої у любовних зв’язках. Роман був покладений в основу фільму з Елізабет Тейлор у головній ролі, яка отримала за нього свою першу премію "Оскар". Історія зацькованої, духовно скаліченої красуні Глорії Вендерс, чия єдина розвага — випадкові зв’язки з малознайомими заможними чоловіками. Українською представляє видавництво "Фабула".

Із уривком можна ознайомитися на сайті:

Цього травневого недільного ранку дівчина, якій належало викликати сенсацію у Нью-Йорку, прокинулася дуже рано, важаючи на те, як вона провела минулу ніч. Ось вона ще спить, а ось уже за хвилину сну наче й не було, а натомість її огортає відчай. Це був той відчай, який вона відчувала вже, мабуть, не менше двох тисяч разів, а календарний рік, як відомо, налічує 365 ранків. Як правило, причиною її відчаю були докори сумління, подвійні, адже вона знала, що в подальших її діях також не буде нічого доброго. Конкретними причинами цих хвилин страху та самотності не завжди були слова або вчинки, які, здавалося, мали ці почуття викликати. Тепер, цього року, вона зробила великий крок уперед. Достатньо великий, щоб усвідомити, що зроблене чи сказане нею минулої ночі не було єдиною причиною. Її поведінка вночі, яку вона схильна була звинувачувати у відчаї, що приходив уранці, часто бувала поганою, проте не настільки, щоб нею можна було пояснити всю бездонність її розпуки.

Вона усвідомила, хай навіть ще неясно і лише після того, як переборола свою схильність бути нечесною із самою собою, що відчай став її звичкою. Вона далеко відійшла від первинного відчаю, оскільки виробила звичку ігнорувати справжню, основну причину всього того розпачу, який міг переслідувати її ціле життя.

Раніше була одна причина. Але за роки вона навчилася не думати про неї, в надії відштовхнути її від себе і самій від неї відірватися. Наставали ранки, деякі з них — аж пополудні, вона прокидалася у відчаї і починала пригадувати, що такого вона зробила, перш ніж піти спати, що могло наповнювати її таким жахом сьогодні. Вона пригадувала, і на якусь долю секунди в її голові з’являлася думка «О так, я пам’ятаю!», після чого на основі спогаду про свій безумовно поганий учинок вона починала вибудовувати пояснення. І тоді наставала фаза внутрішніх прокльонів і крику, шепотіння мерзотних самообвинувачень.

Не існувало жодного поганого слова, яким би вона не обізвала себе під час цих несамовитих нападів самобичування. Вона шепотіла й шепотіла слова, які вживають, коли хочуть підштовхнути когось до вбивства. Згодом це виснажувало її фізично і залишало в стані знесиленої непокори — однак не настільки знесиленої, щоб здаватися такою будь-кому іншому. Для всіх інших вона була втіленням непокори; але вона знала, що це були лише слова. Порожні слова.

Перш за все, потрібно встати з ліжка й одягнутися. Цього недільного ранку вона зробила те, що частенько робила, трішки потішивши себе. Зав’язка піжами, що була на ній, розв’язалася уночі, дівчина розгорнула піжаму і засміялася. «Цікаво, де він»,— сказала вона сама до себе.

Вона піднялася із ліжка, знову загортаючись у піжаму. Їй було важко тримати рівновагу, і вона була добряче напідпитку, проте таки обійшла цілу квартиру, так його і не знайшовши. Це була велика квартира. В ній була простора кімната з роялем та багатьма громіздкими родинними меблями, а в одному куті, там, де була книжкова полиця, можна було побачити багато збільшених фотознімків чоловіків та жінок, хлопчиків та дівчаток, верхи або поряд з осідланими конями. На одному знімку була дівчинка в двомісному візку, запряженому конем, але, придивившись пильніше, можна було помітити ремінець, якого, очевидно, тримав конюх, що не потрапив у кадр. У кілька рамок для світлин було вставлено блакитні стрічки, котрі вручали, як нагороду переможцям, на сільському ярмарку в Коннектикуті. Декілька фото яхт, що, як можна було виявити при уважнішому огляді, були не різними яхтами, а копіями тієї самої яхти з клубу «СаундІнтер». Одне фото човна на вісім весел, у якому сидять люди; і ще одне — весляра, з довгим веслом у руках. Цей знімок вона оглянула дуже уважно.

Він був коротко підстриженим і вдягненим у короткі, товсті шерстяні шкарпетки, бавовняну сорочку з трьома ґудзиками на шиї та маленькою буквою на місці, де розташоване серце, а суспензорій і те, що було під ним, утворювали по центру плавок складки. Її здивувало те, що він вивішував такі фото в цій кімнаті, де їх точно бачать підростаючі дівчатка. «Але вони ніколи не впізнають його на цій фотографії, якщо тільки ніхто їм не проговориться».

 

Повʼязані теми:

Наступна публікація