Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика

Національний Центр Олександра Довженка представив перше масштабне дослідження життя та творчості видатного українського кінорежисера та скульптора Івана Кавалерідзе, до якого увійшли критичні розвідки, рідкісні документи, відгуки радянської кінокритики, спогади самого режисера та його сучасників.

Ми пропонуємо вам уривок з роману "На коні вороному" Уласа Самчука, близького приятеля Кавалерідзе, що розповідає про режисера та відвідини його в Києві під час Другої світової війни.

***

Другий день нашого Києва – вівторок. Замурзане, сіре небо з погрозою дощу чи снігу, температура плюс 5-7 Цельзія. Рано, на загальній нараді, вирішено зробити інвазію на кіностудію. Ми жили епохою Голлівуду і ця справа особливо нас цікавила... Дарма що Київська кіностудія офіційно зветься кінофабрикою, а тому там годі сподіватися Голлівуду. Розташовано її на цьому ж Брест-Литовському шосе під номером 110 ще за часів непу, починаючи 1926 роком за проекцією архітектора з прикметним прізвищем Рикова в стилі "голої функціональної архітектури" і будовано роками ген аж до війни, хоча вже в грудні 1927 року там випущено перший дитячий фільм з одеситською назвою "Ванька і Месник" за сценарієм Лукова й Мухи, режисерії А. Лундіна. 

З того часу фабрика фабрикувала велику кількість фабрикатів відомого стандарту для вимог пропаганди, "досягнень великого жовтня", до яких мистецтво додавалось щось, як забарвлення для лимонаду. І головним магом цього пігменту був Олександер Довженко... Винятково обдарований майстер широкого засягу – режисер, маляр, письменник, який був безнадійно змарнований навалою найвульґарнішої тенденційности, накинутої згори, під тягарем якої нівечились усі намагання втримати цю фабрикацію на рівні якогось артизму. 

Він почав було експериментувати з певними філософськими темами імажиністичного типу ("Земля", 1930), щоб одразу перейти на агітку "Арсенал" для зрівноваження ідеалістичних тенденцій культу Землі, недопустимих в царстві культу діялектичного матеріялізму. За що йому чимало дісталося від непомильних цадиків тієї віри.

Йому безоглядно накидали теми ("Щорс"), його безконечно змушували переробляти сценарії ("Звенигора"). "В сценарії, − писав він про це пізніше, маючи на увазі "Звенигора", − було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій, тому я переробив його процентів на дев'яносто, наслідком чого його автори демонстративно зняли свої імена". Отже, мінялось, краялось, виверталось, вилазилось зі шкури, щоб догодити богам, і внаслідку виходило, як згадує про це в своїх спогадах С. Ейзенштайн: "Ніхто нічого не може зрозуміти, а зветься "Звенигора".

Не творилося органічно, логічно, творчо, а бабралось, зшивалося грубими нитками тенденції з такою дозою агітки, від якої робилося млосно навіть найзадубілішим партійникам. 

Пізніше, на всесоюзній творчій нараді в Москві 1935 року, Довженко намагається таку свою "творчість" пояснити: "В "Арсеналі", в умовах тодішньої української обстановки, я виступав насамперед, як політичний боєць. Я поставив собі дві мети: в "Арсеналі" буду громити український націоналізм і шовінізм, з одного боку, – буду поетом і співцем робітничого класу України, який зробив соціалістичну революцію – з другого. Ці два завдання за тих умов і в той час були для мене найважливішими. Ось чому тоді, не володіючи теоретичними обґрунтованнями своїх формальних шукань, прийомів, я не рідко працював, як працює боєць у бою, – не дбаючи проте, чи за правилами рубання рубає він ворога, а чи не за правилами". Отже, як казав Гоголь, – "катай, валяй, ліш би гарячо". Побільше дьогтю, бляхи, гістерики... Щоб вийшло "сім кіп брехоньок, або пуд гречаної вовни". 

Слава Богу, що робилося це не для українського народу, а тільки для "робітничого класу, який зробив соціалістичну революцію"... Читай – "голі кабацкой" під командою різних Муравйових.

За таких же умов "тодішньої української обстановки" працював ще змарнований талант кіномистецтва і скульптури, родовитий полтавець з дуже не полтавським прізвищем – Іван Кавалерідзе. Патріот високого наснаження з романтичною біографією на подобу того "Мцирі", що його оспівував Лєрмонтов. 

За споминами бандуриста з Полтавщини Мусія Олексієнка, що їх переказав А. Височенко в календарі "Відродження" (Буенос-Айрес, 1961), предків Кавалерідзе міг привезти з Кавказу і оселити в своєму селі Блотниці біля Ромен відомий приятель Шевченка, граф Яків де Бальме, який брав участь у загарбницькій війні на Кавказі минулого століття, але офіційний біограф мистця А. Німенко, каже, що "в середині минулого століття, після Кавказької війни, генерал Ладанський перевіз у свій маєток на Полтавщину кілька родин грузинів... Серед цих грузинів був і Васо Кавалерідзе, або Василь, як його кликали полтавські землероби. Син Васа – Петро одружився з вродливою українкою Калиною Кухаренко, і з цього подружжя, 14 квітня 1887 року, народився майбутній відомий скульптор і кінодіяч Іван Петрович Кавалерідзе") І хоча совєтські біографи дуже часто жертвують правдою на користь певної діялектики, однак на цей раз хай буде, "як пан каже". 

Головне, що Іван Кавалерідзе – мистець високої міри, кіномистецтвом займався на самому його початку ще до Першої світової війни, але режисером став в кінці двадцятих років, випускаючи картину "Злива" виробництва одеської кінофабрики ВУФКУ. "Офор-ти до історії гайдамаччини", як її формально названо з небезпечним ідеологічним наладованням, за яке було дуже легко потрапити в геєну огнену тодішнього інферно за всілякі збочення, між якими невідповідне трактовання імперіялізму Москви відогравало ролю рішаючу. Було виразно вказано офіційним жаргоном, що у "Зливі" впадало у вічі штучне об'єднання гайдамаччини кінця першої половини XVIII століття з "гайдамаччиною" XX ст., без урахування конкретних історичних умов, ототожнення ватажка селянського повстання Івана Ґонти з водіями куркульської маси, із заклятим ворогом українського народу Петлюрою. Механічне перенесення "національних традицій" на новий ґрунт привело до хиб, що посилюються схематизмом, яким позначено трактування постатей Максима Залізняка й Івана Ґонти. 

"І. Кавалерідзе не вдалося реалістично відтворити на екрані сторінки боротьби українського селянства проти поміщиків, панства, показати прагнення українського народу до єднання з братнім російським народом, в якого він знаходив підтримку, захист у роки найжорстокішої боротьби своїх і чужих гнобителів". (І. С. Корнієнко). 

Ясно і виразно. Коментарів не треба. Це був клімат, в якому приходилось працювати українському мистцеві. Грубе перекручування правди на користь завойовника. Стати свідомим брехуном проти себе самого й фальсифікатором історії на користь вигадок і наклепів. Пониження і самонищення до краю. 

Кавалерідзе вперто цькували... Не помогло йому і творення такого "Перекопу", де "бійці Червоної армії штурмують Перекоп, відкидають Врангеля за межі нашої країни, селяни засівають завойовану землю, робітники розбирають будинки на паливо для доменних печей" (А. Жуков і Г. Жуков)... Ця прилизана мелодрама виглядала здалека смішною, нікого вона не переконувала, реабелітації не принесла, а тому він лишає "політику" і переходить до традиційної малоросійщини з "Наталкою Полтавкою" і "Запорожцем за Дунаєм", проти яких не мали застереження ані цензори царизму.

Війна застає Кавалерідзе в Жаб'єму на Карпатах, де він заповзявся було звеличити фільмом українського Робін Гуда, опришка Довбуша ("Пісня про Довбуша"), але це підприємство було перешкоджене самим Гітлером, чому він і опинився по цьому боці барикади останньої великої війни. 

Залишаючи Жаб'є на другий день війни, він потрапляє зі своєю групою в німецький полон і по дорозі до Києва зупиняється в Рівному. 

Тут ми з ним і зустрілися вперше. А оце в Києві зустрілися вдруге. І навіть ось на терені його улюбленого кіноцарства. Це великий павільйон, оточений молодим садом, що його, як кажуть, садив сам Довженко, обнесений доброю мурованою огорожею, що ними в совєтах любуються, з ритуальною брамою, у якій стояв ритуальний вартовик. Тепер фабрика не працювала, але варта стояла далі. І коли ми під'їхали, вартовик радісно нас привітав і з виразною приємністю вказав нам напрямок далі. Для нього така поява видатного режисера в товаристві невідомих людей могла багато значити... Може навіть урухомлення фабрики, на що чекали багато сотень людей, які дошкульно цього потребували. 

Загальний вигляд цієї побудови робив враження, приємно вражали молоді яблуні й груші (казали, що була ще й пасіка), що вказувало, що тут, крім боротьби за лінії, могли займатися навіть потрібним ділом. Головний, центральний павільйон мав три поверхи, з боків до нього примикали менші прибудови, а ззаду за ним стояло три бетонові сейфи для збереження продукції.

Маючи такого провідника, як Іван Петрович, який знав це господарство, як свою кишеню, ми мали можливість оглянути багато. Обійшли всі приміщення, включно до сейфів. Все тут лежало ладом. В головному ж павільйоні все розкидане. Здавалося, тут ось щойно працювали і враз все кинули. 

Традиційна солом'яна хатка, мабуть, з "Наталки Полтавки", стояла в ліричній задумі. Валялися, чи не з "Богдана Хмельницького", декорації козацької бутафорії. Столи, риштовання, прожектори, лаштунки. Кожна річ застигло мовчала. Уявлялися люди... Їх голоси, їх мова. Там он криниця, з якої Наталка брала воду і співала "Віють вітри". А там бої... Гетьман... Козацтво. Гармати. Ми стояли в цьому царстві уяви глибоко вражені. Це ж домена Довженка, Савченка. Де вони тепер? Травматичне почуття суму. 

При цьому в різних місцях будови зустрічалися різні люди. Іван Петрович зо всіма на "ти". Вони приходили сюди, дарма, що ніхто від них не вимагав цього. Надіялись, що ось-ось знов щось почнеться, і їм не хотілося переривати тяглости дії.

Фабрика мала все: апаратуру, запаси плівки, паперу, хемікалій, лябораторії, режисерів, монтажистів, акторів. Не було лиш дозволу працювати. І небагато надій, що такий дозвіл вона коли-будь дістане.

Бо ось там, наприклад, у технічних майстернях, розпаношились німецькі вояки. Вони прийшли, нікого не питаючи, і не сказали, що вони там роблять. Вони завойовники, і це їх єдине виправдання.

Ми пробули тут день до полудня, а коли залишали це місце, небо випогодилось, глянуло мляво осіннє сонце. Їхали назад до міста, там заїхали знов до міської управи, і знов обід. По обіді наше товариство розбрелося. Степан Іванович мав ще тут свої справи, Іван Петрович відправився до свого уряду, а я, залучившись аж двома провідниками, подався відвідати фортецю, у якій таборували залоги літературного фронту – Спілки українських радянських письменників на чолі з їх фельдмаршалом О. Корнійчуком. <…>