Ієн Мак'юен: Амстердам

Ієн Мак'юен - один з найбільш визнаних британских авторів, який входить до шорт-листа "Видавничої групи КМ-Букс". У перекладі з англійської видавництво представило роман "Амстердам".

"Амстердам" став переможцем Букерівської премії та став однією з найбільш обговорюваних книжок у Європі. А журнал "The Times" включив Ієна Мак'юена до списку п'ятдесятьох найвидатніших британських письменників за період з 1945 року. 

У романі йдеться про те, як одного холодного лютневого дня двоє старих друзів зустрічаються на околиці Лондона в крематорії, щоб провести в останню путь Моллі Лейн. І Клайв, і Вернон обидва були колись її коханцями, й після похорону вони укладають угоду, яка призведе до геть непередбачуваних наслідків. Дружба їхня зазнає серйозного випробування, і кожному з них доведеться ухвалювати фатальне рішення. Це гостра й сучасна повчальна притча, замаскована під трагікомедію.

Із фрагментом роману можна ознайомитися на сайті.

*** 

Моллі казала, що найбільше вона любить будинок Клайва, тому що Клайв так довго прожив у ньому. У 1970 році, коли більшість його ровесників ще орендували помешкання, а за кілька років отримали можливість придбати свою першу сиру підвальну квартирку, Клайв успадкував од багатого і бездітного дядька гігантську віллу з ліпниною, зі спеціально побудованою двоярусною художньою майстернею на третьому і четвертому поверхах, з величезними вікнами-цибулинами, що виходили на північ, на мішанину гостроверхих дахів. Скорившись моді й молодості — йому був тоді двадцять один рік — він пофарбував фасад у пурпуровий колір і заповнив будинок друзями, здебільшого музиками. Бували там і деякі знаменитості. Джон Леннон і Йоко Оно провели там тиждень. Джиммі Гендрикс залишився на ніч, і це стало причиною пожежі, яка знищила парапет. Але за десять років будинок угамувався. Друзі ще залишалися, але на ніч-дві, й ніхто не спав на підлозі. Відновили кремовий колір ліпнини, Вернон жив у цьому будинку вже рік, Моллі залишилася на літо, фортепіано перенесли до студії, розвісили книжкові полиці, постелили східні килими згори на старі та зношені, а також поставили різні предмети умеблювання вікторіанської доби. Крім старих матраців, мало що викинули, і це якраз і подобалося Моллі, бо ж будинок був історією дорослого життя, мінливих смаків, згасання пристрастей, зростання багатства. Старовинне столове приладдя з Вулворта[1], а у висувній шухляді кухонної шафи — антикварний срібний сервіз. Олійні картини англійських і данських імпресіоністів та вицвілі рекламні плакати від ранніх тріумфів Клайва до знаменитих рок-концертів — "Бітлз" на стадіоні Шіа, Боб Ділан на острові Вайт, "Роллінґ Стоунз" в Атламонті. Деякі з плакатів коштували дорожче, ніж картини.

На початку вісімдесятих це був будинок ще не старого заможного композитора — він написав музику до прогримілого фільму Дейва Спілера "Різдво на Місяці" — і певні чесноти (як вважав Клайв у піднесеному гуморі) — ніби струмували з затінених високих стель на величезні бугорчаті канапи та на всі інші предмети — не зовсім мотлох, не зовсім антикваріат,— придбані в багатьох поїздках. Враження серйозності створилося, коли за порядком почала стежити енергійна економка. Не зовсім мотлох вичистили і відполірували, й він став схожий на антикваріат. З'їхали останні квартиранти, і в будинку зацарювала діловита тиша. За кілька років Клайв, здавалося, без особливих ушкоджень здійснив перегони через два бездітні шлюби. Три жінки, з якими він був близький колись, жили за кордоном. Та, з якою він був тепер, Сьюзі Марселлан, мешкала в Нью-Йорку, і коли приїжджала, то завжди ненадовго. Роки і успіхи звузили його життя до однієї високої мети; він ще не остаточно прагнув відлюдництва, проте всамітнився, жив замкнено. Кореспондентів і фотографів тепер не запрошували, і давно минув той час, коли Клайв уривав години між друзями, коханками чи вечірками для написання раптового сміливого вступу, ба навіть завершеної пісні. Будинок більше не розчахував дверей навстіж.

Але Вернон, як і раніше, отримував задоволення, відвідуючи його, бо з цим місцем було пов'язано стільки подій його життя, його дорослішання, і стільки теплих спогадів про дівчат, про галасливі веселі вечори з різноманітними наркотиками, а також про нічну роботу в маленькій спальні в задньому крилі будинку! Було це в дні друкарської машинки і копірки. Навіть зараз, коли Вернон виходив з таксі та підіймався сходами до дверей, він знову розхвилювався, хоча це відчуття вже й зникало — відчуття, якого він зовсім не мав останнім часом: непідробного передвістя, що може статися будь-що.

Коли Клайв одчинив двері, Вернон не помітив жодних явних ознак лиха чи кризи. Друзі обійнялися в передпокої.

— Там шампанське в холодильнику.

Клайв вийняв пляшку і два келихи, і Вернон рушив за ним нагору східцями. В будинку панувала атмосфера замкненості, й Вернон здогадався, що Клайв не виходить уже день чи два. У прочинених дверях виднілася спальня, в якій був помітний безлад. Клайв іноді просив економку не навідуватися, коли він працює. Стан студії підтвердив це враження.

Списані папери встеляли підлогу; брудні тарілки, чашки, чарки були розкидані навколо фортепіано, і синтезатора, і комп'ютера "MIDI"[2], на якому Клайв іноді робив оркестровку. Повітря було таким вологим і затхлим, наче там добряче нади€хали.

— Вибач за безлад.

Вони разом прибрали книжки і папери з крісла, потім засіли за шампанське і світську бесіду. Клайв розповів Вернону про свою зустріч з Ґармоні на похороні Моллі.

— Міністр закордонних справ так і сказав — "іди під три чорти"? — запитав Вернон.— Ми могли б використати це в газеті.

— Цілком. Хоча я намагаюся не ставати нікому поперек дороги.

Оскільки вони згадали Ґармоні, Вернон розповів про ті свої дві розмови з Джорджем Лейном. Це була саме така історія, яка могла б сподобатися Клайву, але він не виявив цікавості ні до фотографій, ні до заборони і, здавалося, слухав неуважно. Він звівся на ноги, щойно розповідь було скінчено. Підлив у келихи. Запала тяжка тиша, яка знаменувала зміну теми розмови. Клайв поставив свій келих і відійшов у дальній кінець студії, потім зробив крок назад, м'яко масажуючи долоню лівої руки.

— Я думав про Моллі,— нарешті сказав він.— Як саме вона вмерла — так миттєво, думав про її безпорадність, немічність і про те, що вона не хотіла б одійти так. На цю тему ми раніше говорили.

Він помовчав. Вернон пив і чекав.

— Ну, річ ось у чому. Я нещодавно трохи налякався...— почав він і підвищив голос, щоб випередити занепокоєння Вернона.— Напевно, нічого такого. Знаєш, така штука: вночі кидає у піт, а вдень це здається дурістю. Але я не про те хочу поговорити. Це все дурниці, але все ж таки я нічого не втрачу, як попрошу тебе. Просто, скажімо, я страшенно захворію — як Моллі — й почну деградувати та робити жахливі помилки — знаєш, висловлювати помилкові судження, забувати, як називаються речі, або хто я такий тощо... Якби знати, що є хтось, хто допоможе мені покінчити... маю на увазі, хто допоможе мені вмерти. Особливо якщо я потраплю в безвихідь і не зможу прийняти для себе рішення або здійснити його. То ось до чого я веду. Я прошу тебе як свого старого друга допомогти мені, якщо я потраплю в безвихідь і ти побачиш, що це правильний вихід. Як ми могли б допомогти Моллі, якби були здатні...

Клайв замовк, трохи зніяковівши. Вернон дивився на нього, піднявши келих, ніби закам'янів. Клайв шумно прочистив горло.

— Це дивне прохання, знаю. Ще й незаконне в нашій країні, і я не хочу, щоб ти пішов проти закону, якщо, звісно, скажеш "так". Але є способи і є місця, і я хочу, щоб ти доправив мене туди літаком. Це тяжка відповідальність, так, тому я прошу тільки близького друга — тебе. Усе, що можу сказати,— я не в стані паніки абощо. Я над цим багато міркував.

Потім, оскільки Вернон досі сидів мовчки і спостерігав, Клайв додав дещо збентежено:

— Ну, от і все.

Вернон опустив келиха і почухав у потилиці, а потім підвівся.

— Ти не хочеш розказати, щó тебе налякало?

— Нізащо.

Вернон глянув на годинник. Запізнився до Джорджа. Мовив:

— Ну, слухай, це серйозна річ, про яку ти мене просиш. Над цим треба поміркувати.

Клайв кивнув. Вернон підійшов до дверей і повільно почав спускатися східцями. У передпокої друзі знов обійнялися. Клайв одчинив двері, й Вернон ступив у ніч.

— Мені треба поміркувати над цим.

— Аякже. Дякую, що зайшов.

Обоє відчували, що характер прохання, його інтимність і ніякове посилання на їхню дружбу на мить спричинили незручну емоційну близькість, якій краще покласти край, розлучившись без зайвих слів, і Вернон швидко пішов вулицею в пошуках таксі, а Клайв піднявся сходами до свого фортепіано.

[1] "F. W. Woolworth Company" — міжнародна роздрібна мережа торгівлі, заснована 1879 р.

[2] Англ. Musical Instrument Digital Interface, цифровий інтерфейс музичних інструментів — стандарт передачі інформації між електронними музичними інструментами ("Вікіпедія").