Любов потребує ритм-секції

Сиділи днями в "Корові", говорили про харківські клуби: скільки їх було за останні двадцять років, скільки зникло, скільки залишилось. Їх ніколи не було достатньо, при тому, що в Харкові завжди було кому грати, вони були різні, і пам'ять по собі теж залишили різну.

Деякі з них справді хочеться згадувати, як не з ніжністю, то принаймні з удячністю. Адже клуб, за великим рахунком, це не просто бар із бухлом і сцена з поганим апаратом – насправді це ціла історія, ціла культура, іноді навіть – історія культури.

Клуби наповнювали це місто музикою, а отже примушували його звучати, позбавляли його мовчанки. Клуби робили це місто таким, яким воно є – себто не таким, яким його намагаються показати в телевізійних новинах.

Місто насправді в більшості випадків просто не помічало існування цих більш менш провітрених підвалів, у яких творилася історія. Не помічало, й слава Богу – історія твориться незалежно від нашого бажання стати її частиною.

Я жодною мірою не боюся готовити про ці речі пафосно й голосно, оскільки справді переконаний, що частина з побаченого мною в рок-н-рольних клубах сусідніх кварталів, обов'язково стане історією. Принаймні, мені б хотілося мати справу саме з такою історією. Хотілося б, аби хто-небудь коли-небудь зібрав спогади всіх безпосередніх учасників, усіх глядачів та шарлатанистих арт-директорів, усіх охоронців та барменів, хотілося б, аби вони розповіли, якими прекрасними були лаштунки нашого життя, і яким невичерпно фантастичним було життя за цими лаштунками.

Нам пощастило жити в чудесний час і слухати чудесну музику. І навіть палений коньяк не робив цю музику менш чудесною. Історія харківських клубів, думав я, сидячи в одному з них, безперечно заслуговує на детальну фіксацію та відтворення. Лише хто б цим займався? Не я ж. Я майже нічого не пам'ятаю. А те, що пам'ятаю, все одно нікому не розповім.

Але щось можу й згадати. Скажімо, дивний заклад "Під веселим Роджером" - суворе місце для справжніх любителів хеві-металу. Пам'ятаю, брав там інтерв'ю в покійного Сера (ще одного персонажа історії культури, говорю це без жодної іронії). На інтерв'ю узяв із собою диктофон і літр горілки. Сер випив усе, після чого пішов на якийсь вечірній ефір. А я помер. Щонайменше до наступного ранку.

Пам'ятаю також, що на місці "Роджера" з'явилось не менш фантастичне місце – "Заппа". І ось там уперше я почув "Люк". Сьогодні немає ні "Заппи", ні "люків", і не можу сказати, що комусь від цього стало краще.

Пам'ятаю, як відкрився "Форт", як ми робили там антивоєнний концерт, і якоїсь миті на сцену випхався учасник бойових дій однієї з кавказьких воєн, і виголосив неймовірну антивоєнну промову, що всіх розчулила. І хоча потім виявилося, що ніякий він не учасник, і на Кавказі не був навіть на курортах, в цілому приємного враження це все одно не зіпсувало.

А ще пам'ятаю "Черчіль", часів його піднесення та розквіту, завжди переповнений бар, радісного Мішу на вході, який пропускав безкоштовно, але пропонував із ним за це випити. Пам'ятаю, як одного разу, після якогось концерту, коли всі розповзлися по кутках і життя завмерло, десь опівночі на сцені несподівано з'явилась "П'ятниця" й почала грати нові речі. Скоріше, для самих себе, оскільки в залі майже нікого не було, а ті, хто був, так і не повірили, що це справжня "П'ятниця".

І ось тепер, сидячи й усе це згадуючи, я собі думав: ніхто нічого не розповість про наше життя, нікому немає діла до нашої історії. Ми залишили в наших клубах, можливо, найкращу частину себе, ми залишили в минулому стільки таємниць, стільки ніжності й розчарування, що минуле наше тепер подібне до помешкання, в якому жили діти: потрібно, безперечно, робити ремонт, проте так не хочеться зафарбовувати ці сліди чужого дорослішання, чужих помилок та усміхів.

Можливо тому, що музика – найкраще з того, що було в цьому місті, можливо тому, що більшість речей, про які я тут розповідаю, просто розчинились у повітрі, можливо тому, що речі, які приходять натомість, не викликають у мені стільки оптимізму, але я думаю: річ насправді не в клубах, річ у нас самих, в тому, якими ми були й якими стали.

Музика триває доти, доки бодай хтось її потребує. Кожен голос так чи інакше виростає в темряві й тиші. І хто здатен його зупинити? Хіба що Господь Бог. Але в нього є справи важливіші.

Сергій Жадан