Мюнхен: місто, де люблять порушувати правила

До готелю водій везе нас спокійно – 130 кілометрів за годину за містом це нормальна швидкість. Але вже у Мюнхені більше 50-ти спидометр не показує. Тут правила є правилами, їх звикли дотримуватись.

Але, протягом трьох днів у Баварії, німці показали – вони значно більш гнучкі, ніж про них прийнято думати. Перше – це дозволи на знімання. Нас попередили – не хочемо мати проблем із поліцаями, маємо у спеціально бюро отримати дозвіл. Спочатку я довго заповнювала детальну анкету, куди мені дозволили вписати всього три вулиці, де ви можемо вмикати камеру,  потім так само довго чиновник переносив її до комп'ютера.  А далі направив на сусідню вулицю – платити 90 євро.  Наше англомовне спілкування і мої питання, а як же інші хоча би декілька вулиць у місті, які мені теж треба за фільмувати ні до чого не призвело. Тому документи і анкети ми забрали і вирішили працювати на свій страх і ризик. І правильно зробили – жоден правоохоронець до нас не підійшов.

Схожа ситуація і з музеями – вони теж вимагають підписувати цілі контракти для знімальної групи. Але погоджують практично одразу, а при особистому спілкуванні усміхаються і йдуть на зустріч. У музеї я пробивалась невипадково – Мюнхен – це саме те місто, в якому їх не можна просто обійти стороною.  Навіть якщо живопис – це далеко на ваш улюблений вид мистецтва, зайти хоча би до одної Пінакотеки, де оригінали Рубенса, Мане та Ван Гога, необхідно.  А ще обов'язків пункт – Німецький музей або Музей досягнень науки та техніки. Тут має сподобатись усім – в натуральну величину літаки, кораблі та двигуни. До більшості об'єктів можна торкатись і навіть заходити всередину. Як видувають скло або роблять папір за старовинними технологіями – теж покажуть. Словом – від відеотехніки до новітніх роботів – є все. Але найкращий експонат, від якого мене ледве відтягнули – величезна модель залізниці. Десятки поїздів, тунелі, гори та перони разом із міні-пасажирами. На це можна годинами розглядати. І паралельно подивлятись на двох дорослих чоловіків, які цією великою іграшкою керують. Схоже, їхній роботі можна тільки позаздрити.

На другому кінці міста ми домовились про знімання у музеї БМВ. Це вже було свято для оператора – стільки шикарних автівок, усі блищать, всередину кожної заглянути можна. От тільки торкатись, на жаль, ні.  Тут за цим пильно стежать.

Але найкраще німці розкривають свій характер у пивних. Хофбройхаус – хоч і туристичний, але баварців тут все одно багато. Фетрові капелюхи із засушеними квіточками та величезні іменні кухлі. Тут навіть сховище для останніх є. Усі комірчини зайняті, а у адміністрації закладу величезний список тих, хто у черзі. Отримати місце у банку кухлів можна тільки після смерті чинного власника.

Так от, цим дідусям та бабусям варто тільки сказати що ми з Україні і вимовити чарівне для німців слово "Кличко" - як ми вже сидимо за одним столом і вони радять, що треба спробувати у Хофбройхаусі. Сосиски, величезний шматок свинини і літр пива. Це для початку. Такі кухлі офіціанти тут носять по десять штук за раз , і не розливають. Як їм це вдається, не знаю. Сам я і одного ледве зрушила з місця. Тут місцеві гордо демонструють свої пивні животики, багато сміються і взагалі не звертають уваги на численні фотоспалахи від туристів.

А ще нам дуже пощастило потрапити до Мюнхена перед католицьким Різдвом. Це як у класичних святкових американських фільмах – вогники, величезна ялинка і звідусіль аромати глінтвейну, карамелі, ванілі та кориці. Народ від самого ранку на ярмарках. І звідси, попри холод не хочеться йти до самого закриття – а просто їсти, хоч і не корисні, але такі смачні, баварські сосиски, запивати це все глінтвейном в святкових чашках і смакувати яблука на палочці і в цукрі, що нагадують величезний чупа-чупс. А потім ще на ковзанку просто неба і повна романтично-святкова картинка готова!

Словом, Мюнхен – це саме те місто, в яке точно хочеться приїхати ще раз. Або двічі. Або навіть декілька разів.  Тому що тут завжди є, чим здивуватись.

Леся Бакалець, журналіст "Сніданку з 1+1"