Мирне населення

Телефонує батько.

- У нас тут таке діється, - говорить схвильовано, - війна.

- Що, - питаю, - стріляють?

- Та ні, - відповідає він, – просто танки пройшли.

Розпитую далі. Виявляється, наші війська проходять у бік Луганська, намагаються не псувати асфальт, ідуть грунтівками. В Старобільську теж наша бронетехніка.

- А з мобілізацією як? – Питаю.

- Та ось Болотов оголосив якусь, - каже батько. – Ну він же не має права?

- Він – не має, - погоджуюсь. – А населення, - питаю, - за кого?

- Більшість за Україну, - каже він. – Але є і за Росію.

Цікаво, думаю – вони там і далі вирішують за кого вони – за Україну чи за Росію. В них мирно, не стріляють, немає АТО, немає народних мерів, немає заручників, не глушать українські телеканали. А в цей час у сусідніх районах розстрілюють наших військових, причому в зоні бойових дій традиційно багато мирного населення.

Того самого населення, яке вже, очевидно, визначилося, за кого воно – за Україну чи за Росію, і тепер демонструє свій вибір конкретними діями. Найпростіше в цій ситуації, звісно, погодитись із тим, що наші військові там справді не вдома, що вони на чужій території, що їх там ніхто не чекає, що вони там нікому не потрібні.

Проте ось я поговорив із батьками й тепер почуваюсь більш спокійно – танки пройшли, отже принаймні певний час можна за своїх не хвилюватись – не прийдуть "ополченці", нічого не реквізують, нікого не повезуть на допит.

Не певен, що та частина мирного населення, яка "за Росію", повною мірою нині усвідомлює переваги свого становища, можливо якраз навпаки – їм би хотілось знаходитись під захистом "армії Південного Сходу", під протекторатом якого-небудь Біса або Абвера, за спинами своїх визволителів. Цілком можливо, вони нині переглядають новини й тішаться, дізнаючись про загибель українських солдатів, про спалені бетеери, про захоплену зброю.

А дізнаючись про загибель сепаратистів, цілком можливо, побиваються й сиплять прокляття на адресу київської хунти. Мені важко зрозуміти, як коментують хід бойових дій прихильники сепаратизму, що опинились на "зайнятих" українською армією територіях – бажають вони поразки цим строковикам і добровольцям із українськими паспортами, чи просто мовчки чекають, чим усе закінчиться.

Час від часу телефоную додому, розпитую про настрої, цікавлюсь ситуацією. Хтось не добирає слів, говорячи про сепаратистів, що тероризують регіон, хтось сміється з наших військових, що іноді навіть не мають нормального взуття. Хтось розповідає, що військові влаштували стрілянину поміж собою, що перешкоджають посівним роботам. Військових бояться. До військових не звикли. Не знають, як на них реагувати, як до них ставитись. Чого від них чекати.

Взагалі – здається, ніхто не знає, чого чекати. Традиційно розраховують на якісь рішення Києва чи Москви, традиційно на когось озираються, традиційно не довіряють політикам, традиційно нікого не підтримують, навіть визначившись зі своїми симпатіями – традиційно тримають свої погляди при собі, не поспішають висловлювати їх уголос, вважаючи за доцільне трішки перечекати. Традиційно спостерігають за всім збоку.

Мирне населення не повинне підтримувати жодну зі сторін збройного конфлікту. Мирне населення взагалі нікому нічого не винне. Мирне населення має перевагу – воно завжди може поскаржитись на присутність військових, на некомфортність воєнних умов. Адже це мирне населення, воно не має в руках зброї, а які при цьому має настрої – нікого не повинно хвилювати.

Це загалом не їхня війна, це в принципі не їхні проблеми. Головне, щоби танки не пошкодили асфальт, головне, щоби військові не перешкоджали посівним роботам, головне вчасно ці роботи провести. Оскільки війна війною, а посівну ніхто не відміняв. Навіть коли не знаєш, кому дістанеться цьогорічний урожай.

Сергій Жадан