Цікаві книжки: Чому українські селяни рятували польських? Пресреліз

Що читаємо? Липень 2013 року проходить під акомпанемент спогадів про липень 1943-го. І в Україні, і в Польщі. Трагічні події знаходять відгомін у двох суспільствах – дякуючи політикам, які намагаються "осідлати" інформаційні хвилі, та тих, родичі яких постраждали, навіки залишившись у волинській землі.

Читаємо збірник "Кресова книга справедливих 1939–1945. Про українців, які рятували поляків, винищуваних ОУН та УПА" (Варшава, Інститут національної пам'яті та Комісія з переслідування злочинів проти польського народу, опрацював Ромуальд Нєдзелько). Книга вийшла польською, українською та англійською і викладена у вільний доступ в інтернет. Паперову версію можна купити у книгарнях у Польщі.

Що цікавого? Героями книжки є "цивільні" українці, які, незважаючи на небезпеку, допомогали своїм польським сусідам та зовсім незнайомим людям вижити у тому пеклі, в яке в роки Другої світової війни перетворилась Волинь. Такі факти зафіксовані у понад 500 місцевостях з числа кількох тисяч, де гинули поляки в роки війни.

Метою даного огляду не є представити всю суперечливу картину подій, тому варто про них прочитати в інших, нині численних публікаціях. Не будемо визначати і характер тих подій – чи це було сплановане українськими націоналістами "людиновбивство" (польський термін відповідає світовому "геноцид"), чи одна зі сцен незакінченої на той момент українсько-польської війни. Жертвами стали десятки тисяч людей з обидвох етнічних спільнот. Як це було описано в книгах Гжегожа Мотики та постійного автора tsn.ua Володимира В'ятровича.

Сьогодні – лише про один з аспектів катастрофи. Про незаслужено маловідоме праведництво українців, які не вбивали, а рятували поляків. Повідомлення і спогади не потребують коментарів. У книзі зібрано 502 випадки допомоги на Волині, Поліссі, Галичині, Надсянні та Люблінщині. Причому 384 рятівники загинули від рук націоналістів. Давайте почуємо голоси жертв, вбивць і рятівників...

"Назва "справедливі" [у назві збірника] означатиме осіб, які рятували "чужих", яких "свої" визнали ворогами, засудили до смерті або переслідували. Первинний сенс був, отже, розширений, у тому числі про такі випадки, коли самі нападаючі, вбиваючи інших, милосердилися над вибраними жертвами, з різних причин дарували їм життя, а також про ситуації, в яких той, хто надавав допомогу ближньому, не був сам безпосередньо під загрозою. Нас цікавила активна допомога, яка давала шанс на фізичне врятування, а також активний виступ проти винуватців злочину".

Все це, за неписаними традиціями тієї війни, каралося на горло. Серед найжахливіших причин смерті – невиконання наказу вбити члена своєї родини (дружину/чоловіка/батьків/дітей). Це сприймалося нападниками як зрада, акт колабораціонізму і викликало помсту. Через це надавання допомоги не було масовим явищем. "На неї наважувалися одиниці, більшість поводилася пасивно. Також і українці, які намагалися зберегти нейтралітет, підлягали сильному тиску, адже у вбивствах нерідко брали участь їхні знайомі з сусідніх місцевостей, а навіть найближчі сусіди чи родичі, не лише збройні формування націоналістів та озброєні загони селянської самооборони".

І все ж – чому українські селяни рятували польських? "Серед рятівників переважали особи, які були найближчими до тих, кого рятували, найсильніше пов'язані з ними емоційно, а отже – члени змішаних родин та родичі. Далі за списком – сусіди-приятелі, частіше українці старшого покоління, часто ті, хто рятував своїх ближніх з релігійних переконань, ставлячи принципи віри вище, ніж національна чи групова солідарність. Варто задуматися над фактом, що більш "помітними" є тут баптисти, штундисти чи свідки Ієгови, ніж, не до порівняння численніша, група православних (на Волині) і греко-католиків (у Галичині)".

А тепер самі свідчення тих, хто вижив. Без коментарів. Хіба зазначимо, що майже всі повідомлення даються у скороченні, їх повні версії варто дивитись у книзі.

"29 серпня 1943 року відділ УПА, за підтримки селян із сусідніх сіл, вбив близько 250 поляків. Врятувалося двоє дітей з родини Вінярських, дівчинка і 2-річний хлопець. Їх пригорнув до себе українець Олександр Кушнірук, а в 1944 році передав до Польського Червоного Хреста в Холмі Люблінському".

"Українка на прізвисько "Димиянка" переховала й провела до Турійська (Ковельський повіт) шестеро дітей з родини Пшибишів і 14-річного Юзефа Ґрабажа".

"У липні 1943 року загинуло вісім поляків. Був також вбитий українець Шевчук, який критично висловлювався про дії УПА щодо поляків. "Його повісили на дереві біля церкви, а обійстя спалили. [...] Я думаю, що не всі схвалювали вбивства, але були так залякані, що боялися що-небудь зробити проти волі бандитів".

"У липні 1943 року численна група УПА з-поза Гутина винищила близько 140 мешканців колонії та сусіднього села Мишів. Врятовану від нападу 18-річну Аполлонію Трачикевич, яка була свідком вбивства своєї родини, в стані шоку, забрав до себе українець Петро Музика, вчитель і член УПА. Його застрілили, оскільки не схотів її видати УПА. Тоді його мати вночі провела Аполлонію в Іваничі (ґміна Порицьк/Павлівка), де діяла польська самооборона".

"Анна Адамкевич з Мишова вибралася поранена з палаючої кузні, в якій нападаючі закрили кількадесят осіб. Старий українець завіз її у Володимир-Волинський, сховану на возі під сіном. Троє дітей Яна Кшиштана, які вибралися з кузні та сховалися в збіжжі, взяла до себе стара українка. Через деякий час прийшли до неї члени УПА, змусили віддати дітей і втопили їх у криниці".

"В селі [Домінополь] залишилася польсько-українська родина, в якій двох синів належали до УПА. Вони задумували вбити матір-польку, однак батько-українець став на її захист і застрелив одного з них. Другий син утік і через деякий час застрелив батька, натомість старенька мати залишилася жива, тому що командир групи бандерівців не дозволив її застрелити".

"У 1943 році православний духівник Федір Тихоцький, років десь 90, був смертельно побитий членами УПА. Разом зі своїм сином Федором, також священиком, відверто й публічно вони плямували дії націоналістів, відмовляли їм у відправах богослужінь".

"6-річною Терезою Персон, яка як єдина залишилася живою з усієї родини, убитої в Небридові 29 серпня 1943 року, два роки опікувалися Дмитро, Наташа і Катя Хвищуки. "Ця родина, наражаючи на небезпеку своє життя, опікувалася мною та багато років після трагедії, могилами моїх найближчих. У жовтні 1994 року дирекція колгоспу Дуліби поставила пам'ятник, металевий хрест та огорожу на могилах моїх батьків, братів і сестер, убитих на колгоспному полі та в лісі. До сьогодні місцеві українці називають ці околиці "Персоновим полем"".

"За півгодини до нападу на мою хату, чоловік, який був злодієм, кілька разів карався за різні злочини, в останній момент прибіг до моєї хати. Він плакав немов мала дитина і все мені розповів, про те, що було вночі вирішено на зборах і що навколо відбувається; він просив мене, що якщо мені з родиною вдасться втекти живими, щоб я колись в житті згадав його, сказав також, що він був впевнений, що найближчі сусіди й приятелі мені про все повідомили, однак вони нічого до останньої хвилини не сказали, і, дивлячись на смерть, яка наближається на мене і мою родину, він поспішив, щоб остерегти. І лише завдяки йому я з родиною вижили".

"У липні члени УПА вбили родину коваля Янчевського. Його дружині, яка була на останньому місяці вагітності, розрізали живіт і вбили дитину. Коли кати пішли, сусід-українець загорнув її в солом'яну циновку і завіз у лікарню до Володимира-Волинського. Вона прожила ще чотири роки".

"Янові Б. з Олина, який прибув до костелу разом з дідусем, сестрами й братом, під час нападу вдалося вирватися назовні. "Я пробирався, – він згадував, – через гору вбитих біля головних дверей. Коли виходив на двір, я завмер, бо побачив двох українців при кулеметі. Раптом один сказав іншому: "Пусти, його і так вовки з'їдять"".

"Родину Стефанусів за тиждень до нападу попередив Симон Середа. "Я не знаю, що сталося Середі, – пише Антоні Стефанус, – за те, що нас остеріг, а тижнем пізніше [...] живцем закопав троє дітей".

"17 листопада 1944 року бандерівці, переодягнені в радянську військову форму, вбили 40 поляків, у тому числі керівника місцевої школи Мечислава Вєжбицького. Його дружині й дочці допоміг тоді сусід-українець на прізвище Синьчук: "Він нам порадив негайно сховатися і остеріг, що нам також загрожує небезпека. Завдяки цьому, ми обидві врятувалися. Наступного дня, коли ми з мамою відшукали тіло мого батька, той же українець порадив нам, щоб ми швидко втікали з села, а він постарається перевезти тіло батька до Мельниці. І так, наражаючи своє життя, зробив. Він завантажив останки батька на підводу, прикрив соломою і завіз до Мельниці, де допоміг нам у похороні. Нам також допомогла наша знайома, українка на прізвище Гоїк, яка нас обидві переодягнула в сільський український одяг і провела до Мельниці Подільської".

"8-річній Розалії Бойко, яка врятувалася як єдина з родини, наказали йти до солтиса. Там вона зустріла бандерівців. Вони розпитували її, ким вона є, і сказали: "якщо вижила, то нехай буде" – і так ще раз врятувалася".

"У березні 1944 року загинув, тому що не хотів брати участі у вбивстві поляків, український поліціант Михайло Ярик (Єрик). Цього самого місяця, за відмову брати участь у вбивстві поляків, смерті зазнав українець на прізвище Кушмерук".

"У травні 1943 року українці вивісили плакати, в яких намовляли поляків вступати до польсько-української партизанки, яка саме організувалась. Українець Сергій Костюк остеріг Юзефа Шведа, що мета цієї акції – відібрати полякам зброю і винищити чоловіків, що й сталося в ніч з 10 на 11 липня в Домінополі, де застрелено близько 20 завербованих поляків".

"Український священик, який ще до війни втримував зразкові відносини з католицьким настоятелем, священиком Єжи Зволінським, не допустив також до підпалу бандерівцями історичної пам'ятки, костелу святого Валентина. "Він переконував, що святий Валентин допомагає хворим епілепсією, і не відрізняє ні руських, ні поляків, чи католиків і православних".

Ясна річ, людям з ХХІ століття можуть показатись нереальними особисті історії тих нечисленних свідків, яким Бог і добрі люди дали шанс вижити і розповісти нам свою правду про Волинь-1943. Усна історія взагалі, а особливо, коли йдеться про такі "етнічні чистки з ознаками геноциду" (цим нововіднайденим політико-юридичним терміном ті події назвали депутати парламенту Польщі) часом здається не вартою уваги. Однак, це було б неповагою до жертв, катів і героїв з обидвох боків не використовувати ці свідчення. Щоб, боронь Боже, таке ніколи не повторилося.

Фраза. "Дійсно, з русинами, бо так ми їх називали, – засвідчує o. Професор Мечислав-Альберт Кромпець, що походить з-під Збаража в Тернопільському воєводстві, – ми мешкали, як у родині. Ми визнавали їхні свята та відвідували їх удома так само, як і вони нас. До сьогодні я знаю руські колядки, думки; вони співали також наші. Ніхто не дивувався, коли вони інколи приходили на богослужіння до нашого римо-католицького костелу, а ми до їхньої церкви. До вимог місцевої культури належало також те, що до русина, тобто українця, ми не відзивалися польською, тільки по-руськи, отже, українською мовою. Близькість була настільки велика, що коли вже почалися вбивства, в деяких польських селах люди, всупереч фактам, до кінця не вірили, що їм щось погане може загрожувати з боку сусідів".

Вахтанг Кіпіані