Цирк "Веселий поребрик". Гастрольний тур Луганськ-Лондон

- Наталко, ти зможеш бути в Лондоні 7 травня? Є можливість записати інтерв‘ю з Анджеліною Джолі.

Я стояла посеред центральної площі Краматорська. Поруч молодь без традиційних для цієї місцини помаранчево-чорних стрічок годувала голубів соняшниковим насінням і це виглядало як флешмоб. За 10 метрів від нас чоловік в червоній футболці вмовляв бойовика з автоматом, в спортивках і балаклаві сфотографуватися з його дітьми і дружиною – "поки не розбіглися". Анджеліна і Лондон були ще дуже далеко.

Ми пішли їсти. Вже давно не гребую і не перебираю – генделик так генделик. Салат огірки-помідори знайдеться скрізь. Ним важко отруїтися, його не зіпсуєш. Я так думала. В Донецькій області. В Луганському генделі "Заур" до помідорної шкірки причепилася риб‘яча кістка. Кухар передав, щоб я не лякалася – то від оселедця.

Жінка в маршрутці Донецьк - Слов‘яногорськ спитала: - Рєбят, а ви в СлАвянскє живьотє, страшно у вас? Місцеві роблять наголос на першому складі. ("Регіон у нас специфічний, как ето слишно по моєму базару", - говорив мені один сепаратист з хорошим почуттям гумору.) Серьога у відповідь жінці похитав головою: - Ми нє із Славянска. Ми ващє здєсь на гастролях. - А ви артісти? Тьоті дуже хотілося поговорити. -Ми? Да. Ми з цирку. По типу Шапіто. Їздимо з фокусами і різними там номерами. - Ой, а как ви називаєтєсь? - "Вєсьолий порєбрік".

Історію про пересувний цирк ми з Сєрьогою придумали хтозна коли. Наші гастролі цьогоріч почалися ще в Волгограді. Тур російською глибинкою тривав три місяці і закінчився в Абхазії. Кажуть, за рівнем впізнаваності серед співробітників абхазьких спецслужб ми популярніші за гурт "Океан Ельзи". Українська гастроль народилася спонтанно – перед Великоднем були Дніпропетровськ і Одеса. Там ми навіть не нюхали пороху - працювали з камерою, не ховали мікрофон. Хіба тільки зняли червоний вітрозахист на мітингу сепаратистів-комуністів – беззбройні, вони чомусь здалися нам агресивними.

В Донецьк ми приперлися порожнем – Гріша Жигалов передавав зміну і техніку. Найкумедніші предмети, які залишилися нам "у спадок" - два броніки по 20 кілограмів кожний. І дві зелені інтелігентні каски з написом "Преса". Надзвичайно актуальний набір для роботи в Донецькій і Луганській областях за умови, що камери ми майже не дістаємо і знімаємо здебільшого на планшети і мобільні телефони. І взагалі, нікому не кажемо про те, хто ми такі.

У мене є дурнувата звичка давати людям прізвиська, коли не знаю їхніх прізвищ. Знову ж таки, зручніше записувати в телефоні: Світлана Златозубка – тьотя-прибиральниця з золотими зубами. Олексій Нарядний - донецький охоронець. Якось о 7.30 ранку на екрані телефону засвітилось промовисте "анонім". - Здравствуйтє, мнє Наталка нужна. - я. - Наталка, гдє ви находітєсь? - я? А ви хто? - я? Я - наряд. - Какой наряд? Красівий? - Наташа, охрани наряд. Добро пожаловать в Донбасс. Після того в моєму телефоні живуть Женя Великий – маріупольський каратист-бодігард, Максим Серйозний і Саша Главний - луганські спортсмени-патріоти. Саша трохи менший за мене на зріст і це дещо незручно під час ходьби. Він пише без помилок і розбирається в футуризмі.

Списки на відлов журналістів таки існують – помірковані сепаратисти за помірну плату перевірили, хто з колег там є і почому найдорожчий. В топі Моторний, Ярмолюк і Павлов.

Поїзд. Прокинулася під Слов‘янськом від сирени Цивільної оборони і церковних дзвонів. Ми не рухалися – попереду на коліях стояв БТР. Місто стояло порожнє, повз поїзд проїхав несподіваний дід на велосипеді. На тлі принишклих вулиць звичайний мирний дід виглядав дивно. Чоловіки в балакалавах з "калашами" в руках, які стояли в кількох метрах від колій і цілилися у вікна поїзда, були в цих обставинах органічнішими. Тато сказав дворічній Ярославі: доця, помаши дядє ручкой. За 3 дні поїзди пустили через Горлівку, в об‘їзд Слов‘янська.

Луганськ. Оголосили мобілізацію і чоловіки з автоматами вирішили штурмувати луганській військкомат. Ми викликали таксі – в старенькій "шістці" пасажирське сидіння, вкрите велюровим килим під тігра, їздило вперед-назад. - Та це в мене один герой на війну їхав. Колишній військовий, років 50. Сказав, що діти прилаштовані, дружину не любить, борги сплатив, так він випив чєкушку, взяв сокиру і пішов на війну. Каже: папірос треба купити. Сідати в таксі – радикуліт розбив. - І що? – Та що, додому повіз. До дружини. - Так він же її не любить? - Ну, спину ж вона розтерти може.

Шахтарям до останніх днів забороняли ходити на мітинги. А тепер можна. Над Луганськом нарізали кола військові літаки. Під військкоматом вирубили світло. Поміж нас рухалися тіні сепаратистів в спортивних штанях, шоломах ВВшників, зі щитами і сокирами в руках. Чоловіки з автоматами відігнали всіх беззбройних співчувальників подалі. Вони опустили сокири і зайшлися розповідати анекдоти. Про гівно. Їх вистачило на дві години. Потім помітили мене і зашарілися. Я прилипла до Серьоги і сказала голосно: я без тебе додому не піду - ми вдавали сімейну пару.

Вранці пішли під ОДА. Під нею товклися ДПСники. Поруч стояла зелена "Шкода". Чоловіки з автоматами сказали: пацани, дайте ключі. І ті дали. Чоловіки запхалися в Шкоду і поїхали у справах. Ми писали стенд-ап за 20 метрів до найближчого "калаша" на людському плечі. І я нарешті зрозуміла, що означає вислів про тараторити і про дуло автомата - у сепаратистському пункті прийому за нас з Серьогою в парі можуть дати 12 тисяч. Доларів. Але не шукайте нас в Луганську – у нас гастролі в Лондоні. Він теж на літеру Л.