Повернення Ходорковського

Михайло Ходорковський вийшов із в'язниці. Його помилував російський президент і він отримав змогу покинути Росію. Ці теми стали головними в стрічках новин світових інформагенцій, заступивши собою навіть інформацію про жорстокі дії німецької поліції при розгоні маніфестацій у Гамбурзі чи новини про арешти серед високопоставлених чиновників у Туреччині. Я вже не кажу про український Євромайдан. Увага світових споживачів інформації переключилася на Ходорковського.

Протягом десяти років опальний олігарх, колишній власник нафтового гіганта "ЮКОС", екс-мільярдер перебував у в'язниці. Він програв усі суди в Росії, не добився справедливості від Європейського суду з прав людини (який не побачив політичної мотивованості в арешті). Але при цьому отримав статус "в'язня совісті" і став найвідомішим російським політв'язнем.

Вийшовши на свободу, Ходорковський виїхав за кордон, у Берлін, де дав кілька інтерв'ю та прес-конференцію (яку організував у Музеї Берлінської стіни біля легендарного Gat Charley Point – доволі символічне місце для подібного роду заходу). Тим, хто стежив за Ходорковським на волі, впала в очі абсолютна відсутність агресії та злоби. Він відмовився від різкої критики на адресу Володимира Путіна – навпаки, попередив, що Заходу доведеться мати справу з Путіним при владі ще мінімум десять років. Він заявив, що не збирається займатися політикою та боротися за повернення активів "ЮКОСа". Він нікого не звинувачував. Говорив про умови, за яких зможе повернутися в Росію (можливість вільного пересування – в тому числі за кордон). Говорив про друзів, які залишилися за ґратами – зокрема Платона Лєбедєва, який досиджує свій термін по тій же справі, що й Ходорковський.

Багатьох в Росії розчарувала подібна поведінка. В Ходорковському хотіли бачити насамеперед лідера, борця, революціонера. Людину, яка мала сказати світові правду про тоталітарний режим в Росії, і принагідно покликати народ на барикади. Від Ходорковського очікували на дієвість і радікалізм. Перед публікою постав інший Ходорковський. Очевидно, у нього є тактика дій на найближчий час. Так само очевидно, що навряд чи ця тактика пов'язана з революційною боротьбою. І вже точно він не прагнутиме стати вождем Болотної площі, на що відверто натякнув у інтерв'ю Ксенії Собчак. Ходорковський як ніхто інший знає ціну як Путіну, так і лідерам російської опозиції. Ні одну, ні іншу сторону він не може підтримувати. Тому краще залишатися поза політикою і поза Росією (як сказав сам Ходорковський, "Наразі залишаюся в Німеччині. Як довго? У мене річна віза. Тому мінімум рік. Далі побачимо").

Путін, випускаючи Ходорковського з в'язниці, розумів, що особисто для себе нічого не втрачає. Навіть навпаки. Останні події на світовій шахівниці більш ніж сприяють Росії у відновленні її впливів. Росія протягом минулого року закріпила співробітництво з Китаєм. Сполучені Штати протягом трьох місяців отримали три серйозних удари з боку Російської Федерації – в плані зовнішньополітичних активностей.

По-перше, Росія переграла США у Сирії, де вдалося уникнути наземної операції сил НАТО і скинення режиму Башара Асада. Відповідно, США не змогли втілити свій план щодо спорудження газопроводу з Близького Сходу в Європу, який би змусив Росію піти на поступки в газових питаннях. Росія виграла не лише Сирію, а й непорушність контрактів "Газпрому" з західноєвропейськими споживачами газу.

По-друге, Росія домоглася розблокування ситуації в Ірані. Європейські країни підписали угоду з Тегераном, і США не залишалося робити нічого іншого, як погодитися на зняття напруженості та обмежень у стосунках із цією державою. По-третє, США програли Україну, яку вже бачили у ролі впливового економічного фактора в загальноєвропейській архітектурі – особливо після підписання угоди про асоціацію між Україною і ЄС, яку, як відомо, підписано не було.

Всі три поразки у Вашингтоні були сприйняті надзвичайно болісно. Особливо третя. Адже мова йде про те, що Сполучені Штати не змогли відновити "пояс безпеки", зруйнований навесні 2009 року – одразу ж після обрання Барака Обами на пост президента США. Тоді вважалося, що США зможуть переформатувати відносини у світі. Мова йшла про "перезавантаження" стосунків  із Росією, про необхідність задобрити Росію задля організації спільного спротиву щодо економічної експансії Китаю, про можливість покращання стосунків із Німеччиною. Група східноєвропейських політиків написали тоді листа Обамі (так званий "Лист 34-х"), у якому намагалися відрадити його від подібних кроків. Обама не послухався. Після приходу на другий термін у 2013 році він почав гарячково відновлювати "пояс безпеки", намагаючись включити в нього і Україну – як державу, що мала би безпрецедентно високий рівень співпраці із Євросоюзом, при цьому не будучи членом ЄС.  З точки зору Вашингтону це мав би бути також і додатковий засіб впливу на Європу (після зустрічі Барака Обами та Ангели Маркель у Лос-Кабосі у червні 2012 року в рамках самміту "Великої двадцятки" лише лінивий не говорив про наявність гострих суперечностей між двома лідерами, тому США намагалися посилити свою присутність у Європі).

Україна вирішила грати у європейські ігри за російсько-німецьким сценарієм. Тобто, не відмовлятися від підписання угоди про асоціацію, а зачекати і у майбутньому вести переговори вже не з проамериканською периферією Європейського Союзу, а зі Старою Європою, орієнтованою на послаблення американських впливів.

Але залишимо Україну в стороні. Вона все-таки є лише розмінною картою у великій грі. І до справи Ходорковського має лише дотичне значення.

Німеччина сьогодні надзвичайно зацікавлена у нормалізації і розвитку стосунків з Російською Федерацією. І не лише тому, що з Росії в Німеччину йдуть енергоносії. Росія займає важливе місце в зовнішній торгівлі Німеччини. Товарообіг між двома країнами у 2013 році збільшився на 10% і становив 88 мільярдів євро. Наступного року товарообіг прогнозується на рівні 100 мільярдів євро.  Понад тисяча російських інвесторів інвестують в економіку Німеччини – прямі інвестиції з Росії становили цього року 3,5 мільярди євро.

Не випадково у коаліційній угоді між ХДС та СДПН у грудні 2013 року значилося, що основним пріоритетом у зовнішній політиці Німеччини мають стати стоунки з Росією, активізація східної політики. І хоча міністром закордонних справ Німеччини став Франк-Вальтер Штайнмайєр, який вже висловив кілька гострих зауважень на адресу Росії, однак експерти добре пам'ятають, що саме Штайнмайєр у 2008 році під час візиту до Росії співав оди Дмитру Медведєву і захоплювався проектами з модернізації країни. І саме Штайнмайєр був одним із тих, хто свого часу благословив "Північний потік" із Росії в Європу...

Те, що посередником у справі звільнення Ходорковського виступав колишній міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Геншер, який протягом 18 років очолював зовнішньополітичне відомство ФРН і став головним архітектором об'єднання двох Німеччин, доволі показово: Геншер вважається одним із найбільших знавців східної політики і є справжньою легендою німецької дипломатії. 87-річний Геншер, не зважаючи на те, що саме він створював план розподілу Югославії на початку 90-х, користується великим авторитетом у Росії.  Адже саме Геншер після розвалу СРСР був ініціатором надання німецької економічної допомоги Росії. Геншер не дозволив "добити" Росію у той час, коли загроза розпаду РФ була більш ніж відчутною. Саме після двох зустрічей Геншера з Путіним було окреслено формат подальшої співпраці між Німеччиною і Росією.

Однак для того, аби усунути останні – цілком формальні  - перепони на шляху активізації стосунків між Росією та Німеччиною, Геншер запропонував формальний привід для того, аби зняти з Росії звинувачення у переслідуванні громадян за політичними мотивами. Відродження осі Берлін – Москва вимагало звільнення Ходорковського, найвідомішого політв'язня (якому і так залишалося сидіти 8 місяців). Заради високої економічної та геополітичної мети Путін пішов на політичний крок – він звільнив Ходорковського, висловив знак уваги і вдячності Гансу-Дітріху Геншеру і зробив реверанс в бік Ангели Меркель.

Саме Геншер був тією людиною, яка зустріла Ходорковського в аеропорту після прибуття у Берлін.

З цього моменту Штати програли вчетверте. Я не кажу про дрібніші програші, такі, як допуск "Роснефти" до видобутку каспійської нафти в Азербайджані, чого у серпні цього року добився від Ільхама Алієва Путін (починаючи з 1993 року американські та британські компанії утримували монополію на видобуток азербайджанської нафти). Але створення осі Берлін – Москва, на яку по-новому нанижуться стосунки у Європі (в тому числі і зовнішня політика України) означатиме кінцеву трансформацію Європи – замість "брюссельської" моделі ЄС запрацює "берлінська" модель; замість рівноправного об'єднання 28 країн ми станемо свідками жорсткої централізованої політики, яка передбачатиме контроль над економічною і політичною системою Європи із фактичним центром у Берліні.

Ходорковський – це лише необхідний епізод у процесі формування цієї політики.  Це - спосіб облагородження Росії як партнера і Путіна як  "європейського лідера". Які можуть бути претензії до цього джентльмена, якщо він випустив на волю політв'язня №1?

Чекати, що Путін покаже приклад Януковичу і слідом за Ходорковським з української в'язниці вийде і Юлія Тимошенко – не варто. По-перше, не той особистісний калібр. По-друге, не той калібр держави.  Відбувається велика політична гра світового масштабу, в якій Україні з її містечковою політикою та галасливими майданами насправді відводиться дуже скромне місце.

На жаль. 

Кость Бондаренко