Повне перевантаження + люстрація

Гарячкове  перевантаження політичної системи, заміна вчорашніх міністрів на позавчорашніх призведе лише до одного результату – зміни прізвищ. І, можливо, демонополізації корупції. Не до боротьби з цим злом, а до перерозподілу корупційних важелів від однієї сім'ї до декількох груп "трудящих". Фактично вимальовується та ж сама політична модель державного управління, що була утверджена 2004-2005-го років, і навіть особи ті  ж самі йдуть до влади. Ось і "пасинок" Банкової Олег Ляшко притерся до команди переможців, і, того дивись, стане не то міністром сільського господарства, де йому дуже знадобляться його вила, не то одним із силових міністрів, де також знадобиться рогач як холодна зброя.

Уже сто разів було говорено-переговорено, що проблема не і прізвищах, а в моделях влади. Юрій Луценко, Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок, Віталій Кличко, Арсеній Яценюк – усі вони мають шлейф причетності до "злочинних режимів", корупційних скандалів, "лихих 90-х" і т.д. І звідки має взятися впевненість, що перетасувавши добре знайому колоду, розігрівши рейтинг одних, і опустивши популярність інших, - принципово поміняється ситуація в країні? Чим нинішня конфігурація команди принципово відрізняється від тієї, що була народжена Майданом у 2004-му?

Нинішні переможці фіксують за собою висоти, здобуті "небесною сотнею", та іншими бунтарями та романтиками революції. Розподіляються посади і діляться сфери впливу, терміново призначено президентські вибори. Як це цинічно не звучить, але навіть Сергій Тігіпко та Володимир Литвин виграють більше від отієї революції, ніж самі повстанці. Литвин створює фракцію, Тігіпко претендуватиме на участь у президентській гонці від сходу країни.

Ще зовсім недавно революційні політики говорили про необхідність скасувати пенсійну реформу, підвищити соціальне забезпечення громадян, волали про кризу в економіці, але прийшовши до влади, - то першим ділом відібрали у зниклого Януковича Межигір'я та скасували мовний закон. Межигір'я як символ минулого епохи треба повернути державі, але не в такий самий сумнівно-зухвалий спосіб, як воно було приватизовано. Варто ж було спершу оскаржити приватизацію в суді, а потім уже повертати у власність народу. Але "відібрати золотий унітаз" у Федоровича – набагато простіше, аніж додати грошей у кишені своїх виборців. Саме цей уявний унітаз став віртуальним символом змін, і нікому навіть не спало на думку створити якійсь антикризові робочі групи та подумати, як країна житиме далі.

Відучора в країні стартувала виборча кампанія, і в цей період говорити про непопулярні речі не модно. Нині опозиціонери навперебій полюватимуть за відьмами, формуватимуть альянси та проектуватимуть майбутнє цієї країни під себе. У кращому разі, Юлія Тимошенко (+ Яценюк і Тягнибок), Віталій Кличко та Петро Порошенко (+ Луценко) полюбовно поділять посади, в гіршому – розпочнуть агітаційний срач, в результаті чого не залишать ні найменшої крихти надії на вівтарі нашого майбутнього.

Але чи має право саме ця команда пожинати плоди перемоги Євромайдану?

Швидше ні, аніж так. Опозиційна трійка мінімум тричі здавала Майдан тодішній владі, пристаючи на різні компромісні угоди з Банковою і сторони вже готові були формувати уряд "у складчину". І якби не протести вулиці, якби не штучна ескалація конфлікту з боку невидимої третьої сили, яка щоразу зривала домовленості влади і опозиції, яка підсилювала голос Майдану, то і не було б цих здобутків. Іншими словами, якби не було б цієї сили, то і не було б можливості нарізати повноваження та посади.

Скажу чесно, спершу я дуже побоювався войовничого потенціалу отієї третьої сили. В моєму розумінні це вона спровокувала побоїще  на Грушевського, коли стало зрозуміло, що за столом переговорів опозиційна трійка явно програє команді Банкової. Це ота невидима сила повела найактивнішу частину Майдану в урядовий квартал 20 лютого, коли стало зрозуміло, що і парламентери Майдану та євроспільнота здаються перед політичною незворушністю тодішнього президента. Це її зусиллями було продемонстровано нерішучість штатної опозиції. Навіть вимога негайної відставки Януковича ("ми не згодні чекати осені") вперше прозвучала з цих же уст. А коли Верховна Рада ухвалила всі вимоги Майдану (читай – третьої сили), прозвучав ще один імператив – перевибори Ради.

Повне перевантаження.

Можна здогадуватися, хто з крупних політиків та олігархів стоїть за новий політичним потенціалом, але зараз це не має суттєвого значення. Бо зміна політичної полярності, яка виникла з появою анонімного, але впливового гравця, призводить до здорових змін. Наступний крок – заборона КПУ та люстрація усіх "папєрєдніков", котрі не пройдуть чистилище Майдану. Інакше українські майдани стануть постійним явищем.

Цю циклічність майданів треба змінювати.

Нині на Печерську надто багато популізму, який підміняє інтелектуальну складову. Потрібна нова якість генерування рішень, нові сенси в українській політиці. Досягти цього можна винятково через перевантаження системи.

Ми лише на початку змін. Нині чинні політики не повинні пручатися. Бо ще вчора заради ідеалів вони були готові отримати кулю в лоб. А тут всього лише позбавлення права на публічність. погляд

Орест Сохар