Україна: між Іспанією і Катангою

Історичні аналогії завжди умовні. Але водночас вони дають можливість моделювати ситуацію та робити прогнози щодо можливого розвитку подій. Тим більше, що всяка історія повторюється. І, як казав Екклезіяст, немає нічого на землі, чого би ще не було, і немає нічого, що не відтвориться знову. В тому числі і нинішні події в Україні не є чимось неймовірним та унікальним – в історії інших країн вже були подібні моменти.

За великим рахунком, Україна сьогодні повторює історичний досвід кількох держав і народів, і для розуміння українських процесів варто переосмислити складну минувшину європейського та африканського аналогів. Хоча не варто обмежуватися лише цими схемами.

1. Іспанія

У 1930 році в Іспанії у ході революції було повалено диктатуру генерала Мігеля Прімо-де-Рівери. Диктатор утік до Франції, де помер за шість тижнів після втечі. До влади прийшли представники революційно налаштованих мас – в основному ліві (комуністи та анархісти), з абсолютною відсутністю досвіду та вміння керувати державою. Іспанія, яка й до того часу була однією з найвідсталіших країн Європи (на півночі країни були поселення, де ще на початку ХХ століття люди мешкали в печерних житлах, а король Альфонс ХІІІ у 1929 році не зміг об'їхати свої володіння через банальну відсутність доріг), почала скочуватися у прірву кризи та інфляції. Загони революційно налаштованих молодиків нападали на маєтки латифундистів та членів парламенту – особливо після того, як на виборах 1933 року консерватори сформували більшість у іспанському парламенті. Терор став звичним явищем. Особливо активно "зачищалися" представники Церкви – революціонери розстрілювали вище духовенство, грабували храми.

До 1936 року соціальні негаразди в країні загострилися до краю. Після перемоги на парламентських виборах лівих уряд Мігеля Асаньї знову вдався до радикальних заходів, намагаючись за рахунок надзвичайного режиму виправити ситуацію в економіці. Це не могло не викликати невдоволення у широких мас. 17 липня 1936 року генерал Хосе Санхурхо підняв повстання проти уряду лібералів, однак за три дні – після загибелі генерала в авіаційній катастрофі – повстання очолив інший військовий, генерал Франсіско Франко. Почалася громадянська війна.

Риторика тодішніх політичних таборів у Іспанії до болю нагадує сучасну риторику в Україні. Сторони взаємно звинувачували одна одну у "фашизмі" та "тероризмі". Щоправда, "фашистами" вважалися інсургенти Франко, а "терористами" – республіканці. І одна, і інша сторона отримувала неафішовану допомогу ззовні – Радянський Союз та ряд демократичних країн Європи і Америки надіслали у розпорядження іспанських республіканців своїх військових радників та добровольців (пам'ятаєте "По кому дзвонить дзвін" Хемінгуея, "Гренаду" Светлова чи "Біля вогню" Симонова?), Німеччина та Італія надавали військову допомогу франкістам. Фактично громадянська війна в Іспанії була моментом істини у протистоянні двох таборів, які кінцево оформилися лише згодом. Війну в Іспанії сучасники вважали початком Другої світової – і відверто писали про це, хоча реальна Друга світова почалася за кілька років. Іспанія була лише прелюдією.

Звісно, що бунт на Сході не можна порівняти із діями франкістів – хоча би тому, що на боці Франко була добре вишколена армія і підтримка найвпливовіших сил тогочасної Європи. Але наявність інтернаціональних добровольців, які – за повідомленнями ЗМІ – вже їдуть в район протистояння не лише з Чечні чи Росії, а й з Ізраїлю та ряду європейських країн – це дуже нагадує громадянську війну в Іспанії.

Плюс до всього, ще одним уроком Іспанії має стати те, що небажання чи невміння Уряду вирішувати соціальні проблеми, захоплення політичним радикалізмом та соціальними експериментами, економічний нігілізм обов'язково призводять до вибуху невдоволення. Асаньї та республіканці самі підписали собі вирок і породили Франко, а з ним – і братовбивчу війну.

На жаль, громадянська війна в Іспанії має велику літературу, яка облагороджує республіканців і виставляє у негативному світлі франкістів. Українським політикам потрібно усвідомити не досвід війни у Іспанії, а досвід тих процесів, які призвели до її виникнення, бо надто багато помилок республіканців сьогодні повторюють українські владоможці.

2. Катанга

У 1960 році ще одна колонія на території Африки – Бельгійське Конго – отримала незалежність. Король Бельгії Бодуен потис руку Жозефу Касавубу, новому лідеру незалежної держави, територія якої протягом 52 років належала Бельгійській Короні. У Конго було оголошено парламентські вибори та демократичні перетворення. Перемога на виборах лівих націоналістів на чолі з орієнтованим на СРСР та Китай молодим політиком та поетом Патрісом Лумумбою викликала море невдоволення – Лумумба розпочав політику масової націоналізації підприємств, що раніше належали приватним компаніям та транснаціональним корпораціям. "Nous ne sommes plus vos singes" – "Ми більше не ваші мавпи!", - заявив Лумумба в очі королю Бодуену, який прибув у Леопольдвіль для передачі влади. Ці слова стали гаслом політичних процесів у Конго в наступні роки.

Цікаво, що Патріс Лумумба був першим, хто вжив термін "Революція гідності" – саме так він охарактеризував події, пов'язані зі здобуттям незалежності Конго. "Гідність – те, що ми повинні здобути в ході революції", - писав майбутній прем'єр. Враження від конголезької революції у західних журналістів були близькими до тих, які спостерігалися нещодавно на Майдані у Києві.

"Дві третини всіх європейців покинули це місто. Більшість магазинів зачинено. Однак ніде не видно жодних слідів вуличних боїв. Всі вікна цілі. Обслуговуючий персонал видався мені більш ввічливим, ніж рік тому. Неозброєні поліцейські регулюють вуличний рух. Постачання води та електроенергії не переривалося. В Леопольдвілі не було зґвалтовано жодної білої жінки. В покинутих магазинах не було розбито жодної вітрини, а байдикуючим чорношкірим, які міцно притискали свої носи до заманливих вітрин, навіть не приходила в голову думка про те, щоб розбити це скло і взяти те, що їм потрібно, тим більше, що ніхто не міг перешкодити їм у цьому. Звісно, у Конго пройшла революція, але вона була далеко не такою кривавою і жорстокою, якою вона могла бути за подібних обставин у Європі", - писав німецький журналіст П.Шолль-Латур. Погодьтеся – надто подібно на ті репортажі, які взимку 2014 року західні журналісти подавали з Києва.

Зрештою, я ще у студентські часи помітив велику кількість моментів, які зближують новітню історію Конго та України.

До слова, Конго – це не просто країна. Один із бельгійських дослідників у ХІХ столітті назвав її "геологічною сенсацією". Тут зосереджені половина всіх розвіданих світових запасів урану, поклади міді, кобальту, молібдену, золота, алмазів, залізної руди, марганцю та інших копалин. За часів бельгійського панування великі транснаціональні корпорації отримали можливість видобутку з надр Конго металів. При цьому – майже як в Україні – більшість корисних копалин Конго були зосереджені в одному регіоні – провінції Катанга. Катанга була промисловим регіоном Конго (решта території перебувала під виразним контролем місцевих племінних вождів, контрольованих бельгійською адміністрацією). На відміну від України, в Катанзі не було чисельної переваги населення над іншими регіонами – при загальній чисельності конголезців у 70 мільйонів осіб на Катангу припадало лише 5 мільйонів.

Зрозуміло, що бельгійцям у Катанзі було що втрачати. І не лише бельгійцям. Паралельно з проголошенням незалежності Конго у липні 1960 року Катанга також проголошує свою незалежність. Самопроголошений президент Катанги Моїс Капенде Чомбе заявляє про те, що не визнає розпоряджень Лумумби і Касавубу. Елізабетвіль – столиця Катанги – звертається до світової громадськості за визнанням, затверджує герб, прапор, гімн, випускає власну валюту... "Сепаратисти", - висновок конголезького уряду. "Нацисти", - у відповідь заявляє Чомбе і лякає громадян самопроголошеної держави тим, що віднині їм нав'язуватимуть мову баконго як єдину державну, а всі підприємства націоналізують. "В Леопольдвілі сидять маріонетки Радянського Союзу", - говорить Чомбе і заявляє про готовність захищати свою незалежність.

Лумумба збирає військові сили для війни проти Чомбе. Його усувають від влади, саджають під домашній арешт, він тікає з-під арешту і намагається створити військові частини з добровольців і радикально налаштованих соратників-націоналістів. Зрештою, у січні 1961 року за нез'ясованих обставин Лумумба потрапляє до рук сепаратистів Чомбе. Він був страчений разом із кількома однодумцями.

Конголезький уряд переходить у наступ на позиції збройних сил і ополчення Катанги. Починається справжня війна. Світ, що вдавав, ніби не помічає процесів, починає гостро реагувати. Британські, бельгійські, французькі, американські, чехословацькі та радянські радники курсують між Леопольдвілем та Елізабетвілем. З'являються нові польові командири – значну частину країни взяв під свій контроль колишній віце-прем'єр в уряді Лумумби Антуан Гізенга (до речі, єдиний нині живий персонаж конголезької драми). Генеральний Секретар Організації Об'єднаних Націй Даг Хаммаршельд терміново вилітає в Конго для мирного врегулювання конфлікту – але його літак було збито. Генсек ООН загинув. Проблема Катанги перестала бути регіональною проблемою – надто сильними були інтереси різних світових гравців у регіоні. І лише після вступу на територію Катанги миротворчих сил ООН – у січні 1963 року – бунт сепаратистів було придушено. Чомбе втік у Іспанію – до Франко. Катангу було поділено на три частини зі статусом окремих провінцій...

Щоправда, через рік, у 1964 році, Касавубу звернувся до Чомбе з проханням очолити уряд Конго і обійняти окрім прем'єрської посади ще й пост міністра закордонних справ. Колишній сепаратист став одним із тих, хто намагався – і доволі успішно – подолати загальноконголезьку кризу. Це – до питання про те, чи можливо домовлятися з сепаратистами і колишніми політичними ворогами. Почекаємо пару років. А за цей час більш ретельно погортаємо історію Конго 60-х років – аж до приходу "головного стабілізатора" – генерала Мобуту Сесе. До речі, деяким нашим силовикам не завадило б почитати біографію цього політика... І зробити висновки, провівши паралелі між Донбасом і Катангою, між Касавубу і Порошенком, між Лумумбою і... мовчу, мовчу, мовчу...

+ + +

Можна наводити нескінченні аналогії з історією інших держав. Радикально налаштовані "сотники" з Майдану до болю нагадують хунвейбінів часів Мао та "культурної революції" у Китаї – вони так само демонструють догматизм і нетерпимість до опонентів, бажання "перевиховати" та переламати, нав'язати "єдино правильну" – на їхню думку – лінію і позицію. Або почитайте історію Афганістану – дуже багато паралелей з українською історією. Особливо що стосується створення радикальних рухів за принципом Талібану чи приведення до влади Хаміда Карзая...

Ці паралелі – не випадковий збіг, а результат політичних закономірностей. Постреволюційна ситуація, відсутність суб'єктності, вплив зовнішніх чинників, низький рівень політичної культури, проблеми в економіці і соціальній сфері – ці інгредієнти, як правило, витворюють однаково гримучий коктейль, незалежно від того, у яку тару його заливають – афганську, іспанську, конголезьку чи українську.

А думати потрібно про наслідки і ризики. А не лише про сам процес.