Золотий Потік. Депресняк

"Золотий Потік давно вже не золотий", – скрушно жартують місцеві мешканці. Я погоджуюся, що це справді так. При цьому кожен з нас уявляє щось інше.

Я – велику, казково багату й вельми розгалужену родину магната Стефана Потоцького, а також навколофортечні мури, оточені водою, гордовиті вежі, розкішні убрання та строкату багатомовність мешканців і гостей палацу.

Натомість вони, місцеві, уявляють собі радше часи, коли Золотий Потік був районним центром, у палаці ж, який тоді ще мав не лише стіни, а й дах, резидувало районне кагебе. А ще – природні килими з квітів на тепер цілком переритій просілій території. І старезного діда з довгою сивою бородою, що володів ключами від усіх потаємних схронів та сховків. Той дід, за його ж розповідями, застав іще часи, коли замковий колодязь, глибокий і чистий, виконував свої безпосередні функції, напуваючи тутешню людність водою.

Теперішні літні доглядачі Золотопотоцького замку впевнені, що свого часу бачили його розквіт: "У цій прибудові тримали політв'язнів, по п'ятдесят чоловік у кімнаті. А тут квасили капусту й огірки".

З. О., колишня вчителька хімії й директорка школи, а нині пенсіонерка, має ключі від брами. Її хатинка в кількох десятках метрів від майже 400-літнього замку, а повітка навпроти, над підземним лазом, що веде туди ж – углиб сторіч. З. О. з посмішкою розповідає про місцевих дітей, своїх колишніх учнів та їхніх онуків, що задля забави розбирають рештки замкових мурів. Розбирають, а потім збирають наново, ніби конструктор Леґо. Деконструюють, так би мовити. "Нещодавно, – каже З. О., – діти знайшли вмурований у браму скелет. Ну трошки перелякались, прибігли до мене, такі схвильовані".

Ні малолітні деструктори, ні місцеві чиновники, котрі, як водиться у нашій країні, масово вивозять старе добротне замкове каміння собі на котеджі й дачі, не дратують З. О. так люто, як ота зелена одноклітинна порість, що точить замковий камінь. Їй З. О. присвячує найбільше міцних виразів: "Мерзотниця, гадюка, ненажера". Ніби її, порість, іще можливо наставити на праведний шлях. А от уже власників покинутих пивних пляшок – ні. Пізно їх уже наставляти, всі мізки випило пиво.

Ви коли-небудь звертали увагу на те, скільки в наших містах поз'являлося нових будинків з довгастими "готичними" вежами та "середньовічними" брамами? Скільки фейкових "замків" повиростало обіч наших роздовбаних автошляхів – ресторанчики, готельчики, бордельчики? Враження таке, що кожен дещо заможніший господар прагне відразу збудувати собі персональний замок. Ніби якийсь придорожний феодал-розбишака. Така собі, з дозволу сказати, туга за Європою.

Тільки от справжні замки, не фейкові, в нас переважно донищуються. Свого часу їх принижували, м'яко кажучи, зміною призначення, розташовуючи в них в'язниці, туберкульозні, психічні або венеричні "лікувальні" заклади чи дитбудинки. Решту ж камінь по каменю порозтягувало до своїх присадиб навколишнє населення. Своєрідна історична помста панам-визискувачам від нащадків їхнього хлопства. Привласнення своєї історичної часточки.

У Золотому Потоці вже практично нічого вивозити. Тому тут і не ведуть ніяких робіт – ані т. зв. ремонтних, ані реставраційних. Доглядач барокового костелу – так само літній, як і колишня директорка школи, художник С. Розкішні старі розписи зі старозавітними сюжетами, портрети Стефана Потоцького та його дружини Марії Могилянки – все це блякне на тлі новеньких внутрішніх сходів, що їх змайстрував С., і свіжорозписаної бані.

Костел, на своє щастя, ще має парафіян, хоч і нечисленних. Але завдяки цьому його ще не покинули вмирати, як замок. Костел пручається, обростає маленькими дарами. Сучасним образом Божої Матері, що наче підмигує тобі з різних ракурсів. Стосами нових церковних книжок. Такими високими, ніби їх збирають і готують до якогось майбутнього спалення. Ритуальним одягом заїжджого ксьондза. Кімнатка й шафа з різнобарвними святковими вбраннями і для З. О., і для С. – чи не найбільша краса та святість. Їхнє захоплення всім новим і теперішнім посеред такої чудової запиленої старовини передається, ніби вірус. Зрештою, я й справді ніколи не бачив убрань ксьондза аж так близько й автономно від самого ксьондза. Це як потрапити до чужої гримерки в найважливіший момент спектаклю і не застати в ній щойно напахченого актора. Вловити саму лише присутність. Тільки от кого?

На шафі, разом із кількасотрічним нашаруванням пилу, лежить маленьке тіло Ісуса Христа – дуже можливо, що робота Пінзеля. "Поляки віддали, коли відновилась парафія", – пояснюють учителька й художник, старі доглядачі.

А ще вони просять, щоб я привіз до них магнатів. Вони їх чекають – не дочекаються. Хоч когось із Потоцьких, будь ласка. Щось відбудують, грошей підкинуть. Для них там, здається, навіть автостанцію запланували. Буде як припочити втомленому кортежеві.

Юрій Андрухович