Межигір'я по-харківськи

Нова збірка оповідань Сергія Жадана цілком могла би називатися "Левада", "Москалівка" чи "Салтівка" (це райони Харкова), натомість вона називається "Месопотамія". Тому що – межиріччя і межигір'я, якщо тлумачити у міфологічно-топографічних категоріях, адже перша столиця Радянської України споконвіку лежить на рахманних пагорбах, затиснута між річками, немов річними, чи пак столітніми кільцями історії.

Здається, так само закільцьовується історія Жаданової творчості – змія кусає себе за власний хвіст, автор повертається до усних витоків власної творчості і жанровий сурогат "розмовного" стилю заповняє стилістичні пазухи молодшого покоління. Справді, такі харківські автори, як Сашко Ушкалов та Ігор Зарудко вже пишуть, наче автор "Месопотамії", а сам він пише, як Фоззі з "Танку на майдані Конго", в якого у збірках "Ели воду из-под крана" і Winter Sport герой так само "пишет, как говорит".

Словом, перед нами ті самі застільні оповідки, в яких знайомі "тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери". На цьому тлі розгортаються засмальцьовані сувої історій про місцевих героїв та персонажів, в яких нічого не міняється протягом їхнього цигансько-слобідського життя, окрім спортивних костюмів.

Частина перша, прозова, називається не дуже оригінально – "Історії та біографії", частина друга, поетична – не менш прозаїчно: "Уточнення та узагальнення". У першій – оповідання "Марат", "Ромео", "Лука" і "Фома", а також інші перекази з "типових" святців слобідського серпентарію. У другій роз'яснюється, чому так кепсько в частині першій.

"Що стосується мене, – не пасе задніх автор, – то я відчував, що десь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймається теплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться — в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою".

Коротше, всім спасибі, всі стомились.