Покинуті і зраджені

Будинки, вулиці, ринки – все повністю зруйноване. Бракує електроенергії, вода – лише раз на тиждень. Жити в цих руїнах надзвичайно дорого.

Це місто Ідліб, куди нас евакуювали з Алеппо. Тепер я живу тут. Це місто зовсім не схоже на те, яким воно було раніше. Я ненавиджу його, я ненавиджу звикати.

Мене звати Зуір аль-Шималь, я громадський журналіст. Наприкінці 2011 році, коли в Сирії почалися антиурядові повстання, я навчався на правничому факультеті університету Алеппо, постійно боячись, що мене заарештують. Я брав участь у всіх протестах проти влади, робив репортажі з місця подій через Facebook і Skype, деколи приховуючи своє обличчя та ім'я. Поворотним моментом, коли я остаточно вирішив боротися проти режиму Асада, стала кривава розправа силовиків зі школярами в місті Даара, що завершилася смертю 13-річного Хамзи аль-Хатіба і його друзів. Обстріли, арешти і вбивства невинних неозброєних демонстрантів, які на повні груди вимагали свободи, змусили мене й моїх друзів вийти на вулиці, не зважаючи навіть на те, що це могло коштувати нам життя. Нам було байдуже: наші життя не вартують більше, ніж життя невинних дітей. Це був єдиний шлях – і нам потрібно було йти саме ним, щоб відвоювати свої права і віддати вбивць у руки правосуддя.

На початку березня 2012 року, попри те, що я намагався діяти обережно, потайки, мене арештували, а потім по-варварськи катували – били палицями, примушували довгими годинами стояти, гасили об голе тіло сигарети, обливали крижаною водою. Це могло тривати годинами. Через два дні тортур мене відпустили.

Усі ці методи використовували і проти інших людей. Я на власні очі бачив, як арештовували тих, хто відкрито вимагав, щоб президент пішов у відставку і дав жителям Алеппо, та й усім сирійцям, або можливість покинути країну, або справжню свободу. Пізніше ми почали вимагати суду над Асадом за військові злочини і вбивства невинних неозброєних людей.

Ми всі почувалися покинутими і зрадженими світом, який протягом майже шести років спостерігав, як кожного дня нас вбивали.

У 2013-му я був змушений переховуватися через чергову хвилю арештів, під час якої затримали, закатували і вбили багатьох моїх друзів. Протягом чотирьох місяців я поневірявся будинками своїх родичів і друзів у східному Алеппо, щоб спецслужбам було важче мене знайти. Я був нажаханий, я погано спав. Кілька разів розбивав мобільний телефон, боячись, що спецслужби прослуховують мій номер і стежать за мною. Але попри це, я продовжував боротися.

Потім я знову повернувся до західного Алеппо, до університету і, склавши всі екзамени, остаточно переїхав на схід міста. Там я почав працювати журналістом, повідомляючи місцевим ЗМІ про останні події в місті. Я розумів, що доволі непогано володію англійською (а це рідкість у цій частині Алеппо), тому вирішив взяти на себе таку функцію і стати учасником опозиційної діяльності у цій дуже важливій сфері. Я відчув, що це мій обов'язок і я маю його виконати.

Наприкінці 2015-го я познайомився з американським журналістом-фрілансером і разом із ним опублікував свій перший матеріал для англійської версії Al-Jazeera. Для мене важливо показувати західним країнам точну картинку того, що насправді відбувається в Алеппо, адже інформацією, яка приходить із зони бойових дій, часто маніпулюють.

Робити репортажі з місця подій дуже складно. Найперша і найпростіша проблема – Інтернет-з'єднання. Електропостачання в місті також не стабільне, тому ми використовували генератори, щоб заряджати ґаджети. А в останні місяці облоги східного Алеппо, коли провладні сили почали відвойовувати місто, нам не вистачало ресурсів, палива й води, аби ці генератори продовжували працювали. Але окрім цього, нашому життю постійно загрожувала небезпека – ми жили і працювали під масовими бомбардуваннями. У місті ставало дедалі небезпечніше - провладні сили захоплювали все більше територій.

Я боровся і сподівався, не зважаючи на те, що кожного дня бачив смерть і надсилав світу її зображення.

У той час я думав про дітей, жінок і літніх людей, які могли загинути у будь-який момент через нестачу ліків, їжі, ресурсів. У місті все продовольство закінчувалося – це була потужна зброя, яку режим застосував проти нас, – і з успіхом. Ми всі почувалися покинутими і зрадженими світом, який протягом майже шести років спостерігав, як кожного дня нас вбивали.

У такій ситуації у тебе залишається не так багато варіантів: єдина можливість вижити – боротися і не втрачати надії, навіть коли це неймовірно складно робити. Я боровся і сподівався, не зважаючи на те, що кожного дня бачив смерть і надсилав світу її зображення. Новини, твіти, фотографії, відео – все, аби просувати міжнародну кампанію із порятунку міста від тотального геноциду, який ось-ось мав статися.

У результаті це спрацювало. Вдалося запобігти масовим смертям, які могли статися у середині грудня 2016 року. Домовилися про припинення бойових дій, хоча провладні сили багаторазово її порушували, а людей вирішили евакуювати автобусами з міста. Але нам не дали жодного іншого вибору, наприклад, залишитися в рідному місті й отримувати допомогу "Червоного півмісяця" ("Червоний хрест" у Сирії - ред.). Вони просто не могли цього допустити, адже хотіли, щоб ми примусово покинули місто. Так і сталося.

Евакуація зі східного Алеппо тривала протягом тижня. Вона почалася, коли провладні сили збиралися атакувати останні кілька районів, які були підконтрольні повстанцям. Тоді, в середині грудня, режим вперше відкрив дороги, які вели до навколишніх сіл. Першими місто почали покидати хворі і поранені.

Спочатку все проходило гладко, але вже наступного дня після початку, процес евакуації зупинився. Люди замерзали на вулицях. І лише через два дні  процес знову відновився. Мирні жителі – хто з автівками, а хто без – знову зібралися на місцях збору в очікувані на автобуси.

Перша група машин виїхала з міста вранці. Скоро ми почули звуки пострілів. Знадобилося 4 години, аби зрозуміти, що на людей, які були всередині цих машин, напали – деяких із них вбили, інших – взяли в заручники.

Люди, які перебували на місці збору, почали втікати далі на схід Алеппо, вони плакали і кричали, що провладні сили хочуть атакувати решту східних районів, що нікому звідси не вдасться вибратися, що нас усіх повбивають. Але це була неправда – і ми всі спокійно розійшлися по домівках. Евакувація знову призупинилася.

Після чергових двох днів очікування, після чергового бомбардування, під час якого загинули люди, приїхали автобуси. 20 грудня евакуація знову відновилася. Тисячі людей днями чекали на ці автобуси – зрештою мешканці Алеппо виїхали з міста.

Словами важко описати, як це жити на новому місці, куди тебе примусово перемістили. У цих таборах, в орендованому житлі, ми сумуємо за своїм містом, ностальгуємо за своїми будинками, школами, де ми вчилися і просто жили, оберігаючи те, що залишилося з наших тіл і душ.

Нове життя – жалюгідне. Через погоду, через те, що жити тут дорого, а більшість із нас немає жодної можливості десь заробити. У нас майже немає електрики, їжі, води, немає душів, опалення, шкіл… Усі сім'ї страждають від браку допомоги від неурядових організацій, здається, що реально нам ніхто не збирається допомагати, принаймні, найближчим часом.

Коли я оглядаюся на те, що режим Асада і Росія зробили протягом минулого року із моєю країною, із моїм містом, скинувши на нас тисячі бомб, вбивши тисячі сімей, мене охоплює шок. Я оплакую своє місто, наші будинки і вулиці. Все зруйновано вщент, каменю на камені не залишили. Я не знаю, чи колись зможу повернутися, адже Алеппо Асада – це не моє Алеппо.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!