Васильків у вогні

– У вас у бригаді всі цілі? Так? Слава богу!

Я бігала від фастівських рятувальників до васильківських, від однієї групи до іншої. Вони понуро сиділи на узбіччях. А я бігала і випитувала. Бігала і випитувала. Мені потрібні були "так". Тоді лише припинить – трусити.

Звичайний ранок. Звичайне включення на ранковий ефір. З-під Києва. Там горить нафтобаза. Цілу ніч. Але ж біля неї стільки рятувальників, стільки техніки, навіть потяги пригнали. Усе ж під контролем! Я спостерігала, як пожежники тягнуть гідранти, майже впритул підходять до палаючих резервуарів, охолоджують сусідні, аби на них не перекинувся вогонь.

А потім був вибух. У прямому ефірі. Я дивилася, як здіймаються в повітря величезні язики полум'я, як за ним зникають рятувальники, як усе горить. Відчуття? В той момент не було ніяких відчуттів. Просто порожнеча. До тями не привели й рятувальники та правоохоронці, які тікали і наполегливо просили й нас чимдуж бігти. А в середині пустка. Куди бігти? А робота? А знімати?

Ми таки трохи відбігли. Зупинилися біля рятувальника із рацією. Він називав себе "Мрія 35" і нервово повторював – термінова передислокація, вийти, передислокація, вийти. Скільки не вийшло? Скільки там? Озвучена ним цифра ошелешила. 180 осіб, каже "Мрія 35", були в епіцентрі пожежі. Скільки вижили, він не знає. Тут до нього підбігає рятувальник з великими переляканими очима, і тараторить "троє, троє". Його зацитькали і відвели подалі від нас.

"Мрія 35", як згодом з'ясується – це перший заступник керівника ДСНС Київщини, він буде кидатися до кожного потерпілого і молити назвати ім'я, вказати бригаду, аби розуміти, скільки вийшли. А вони виходили. Хто сам, кого тягнули на плечах. Червоних, обгорілих. У деяких шкіра звисала з тіла, наче одяг, що раптом перетворився на лахміття. Жахливе лахміття, лише від одного погляду на який стає боляче.

Внутрішня порожнеча переростає у розпач. Починає всю трусити. Як? Як можна було це допустити? Це ж не раптово, горіло ще ж звечора, усе ж ніби було під контролем.

А вони виходили. Хто сам, кого тягнули на плечах. Червоних, обгорілих. У деяких шкіра звисала з тіла, наче одяг.

З такими думками я бігла до ПТС і несла картку з новим відео. Напевно, ніколи в житті ні я, ні оператор, так швидко не бігали. Дорогою напросилися в авто до міліціонера. На своїх "Жигулях" він мчав, аби ми встигли на пряме включення. Його теж тіпало. Об руль тарабанили тремтячі руки, під носа бурмотів – чому ще звечора не задіяли авіації, аби загасити пожежу в зародку?

Згодом рятувальники пояснять, що авіацію під час таких пожеж не залучають. Бо нафтопродукти слід гасити піною. А з повітря можуть поливати лише водою.

Високе керівництво з'їхалося до пожежі за кілька годин після масштабного вибуху. Міністр внутрішніх справ запевнив, що в епіцентрі подій було 30 людей. І тільки доля трьох невідома. Чи не вперше в житті мені захотілося повірити чиновнику. Але в голові якось не складалося: посадовець, що тут був увесь час, говорить про 180 людей, а міністр, що прибув після нього, називає вшестеро меншу цифру. Але так хочеться цьому вірити. А перед очима той вибух. І рятувальники, яких накрили клуби полум'я. Уже всю трясе.

Вцілілі пожежники понуро сиділи. Хто де – хто на траві, хто на бруківці. Я бігала по-між ними:

– Хлопці, в бригаді усі цілі. Так? Слава Богу. Здоров'я вам.

Трусити не перестає. Руки не можуть втримати мікрофон. А в голові те саме питання: як? Як могли це допустити? Чому ще вчора не організували оперативний штаб, який створили уже, коли півень клюнув? Як так, що ніхто не помічав занадто коротку відстань від нафтобази до військової частини з боєприпасами, і що резервуари з пальним там занадто щільно стоять один до одного? Невже це все звели без дозволів? Чи просто щоквартально заносили необхідну суму необхідним людям?

Таку подію традиційно не оминули російські журналісти, що одразу налетіли, наче стерв'ятники. "Росія 24" та "РТР" прикотили однією машиною і активно розпочали писати стенд-апи. Так, зі смаком, по кілька дублів. Розповідали про те, що он, бачте, як горить в Україні, що вже в тутешніх селах пішли чорні дощі, а потім будуть кислотні і тут всі повмирають від раку.

Я, наскільки могла ввічливо, запевнила, що ми – живучі! Переживемо і РФ. Що потерпілі – наші рятувальники – обов'язково одужають. І більше такого лиха у нас ніколи не буде. В останнє так хочеться вірити.

Болить одне – від чиєїсь чи то безвідповідальності, чи то недалекоглядності – загинули люди. У когось вмить не стало чоловіка, тата, сина, брата.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!