На межі реального і віртуального

Українцем бути важко, особливо зараз. Дивлюся я оце на середньостатистичного українця і розумію, що на кожного потрібрно по психологу. З іншого боку, навіть українським психологам потрібна допомога, бо жодна нормальна людина не була морально готовою до того масового психозу, який почався з листопада 2013-го.

Ми були собі просто людьми, які варилися у своєму власному космосі і переймалися виключно особистими бідами та радощами. А тут раптом на наші тендітні плечі поклали мішок з політичним гімном. Ми не розуміємо, що з нами відбувається зараз і що буде відбуватися завтра.

Я не психолог, більше того, я у всіх цих справах не дуже розбираюся. Але я чітко розумію – ми змінилися і продовжуємо змінюватись. Бо не можна жити в перманентному стресовому стані і не змінитись. Не можна бачити смерть і не змінитись. Не можна пропускати крізь себе потужні лавини інформації про війну, зраду, біль і лишатись тією самою людиною…

Знаєте, я дуже активний користувач "Фейсбуку". Мій "Фейсбук" – це як альтернативна реальність, в якій я живу іншим житттям. У мене від нього залежність і я цього не приховую. Після того, як я почала вести ось цей блог, віртуальних друзів там у мене побільшало десь на 600-700. 60% своїх читачів, звісно, я особисто не знаю.

Пишу я усяке: про серйозні переживання, люблю штампувати тексти для розрядки мозку і часто-густо іронізую щодо різних подій - переважно свого особистого життя.

В якийсь момент я зрозуміла, що "Фейсбук" - дуже потужна штука. Бо активні юзери часто забувають, що це всього-на-всього соціальна мережа, й усе написане, наприклад, мною, сприймають занадто серйозно. Бо люди - це ж такі створіння, які пишуть все, що їм у голову стукне, забуваючи, що несуть відповідальність за свої слова. Так само і я: начитаюся зранку новин у френд-стрічці, а потім не знаю, куди його і тікать, і шо робить.

Українці (ми з вами) настільки морально втомилися, що в соціальних мережах почали перетворюватися на гієн під час полювання.

От, наприклад, прокидається якийсь Іван Спиридонович зранку і замість того, щоб умитися, а потім випити запашної кави, лізе читати новини, які написали у "Фейсбуці" його 327 віртуальних друзів.

А в тих новинах АТО, Путін, Порошенко, Москва стоїть, Луганськ горить, літаки падають, Тамара додала три нові світлини з відпочинку у Турції, Яценюк пішов у відставку, у колишнього колєги народилася дочка, Яценюк повернувся з відставки, урожай фасолі цього року ні к чорту, бензин подорожчав, долар росте, євро теж, хтось помер, Європа стурбована, будуть санкції. І от Іван Спиридонович уже начитався новин так, що мозок його почав закипати, а на роботу він запізнюється вже на 20 хвилин мінімум.

Іван Спиридонович їде в тролейбусі і по-людськи дуже переживає через те, що він там прочитав у тому "Фейсбуці". Їде Іван Спиридонович, жарко йому, душно, стояти незручно. І от він насправді хотів би думати про зарплату і булочку в робочій їдальні, але починає переживать за діла міжнародні, в яких направду мало що тямить. І він розуміє, що від нього нічого ж, правду кажучи, не залежить, але від того злість його хіба тільки примножується.

І от приїжджає він на роботу. Й замість того, аби таки нарешті зробити запашної кави і сходити за булочкою, Іван Спиридонович знову лізе у "Фейсбук". Бо там він може залишати відчайдушні коментарі до чужих думок, відчувати себе сильним і впливовим. Там, у віртуальному житті, Іван Спиридонович може бути ким завгодно і робити усе, що душа забажає.

Я це все до чого - що коли я пишу пост типу "Не поїду більше в Москву, не можу, не дозволяє мені моя совість перебувати на території цієї країни, доки у нас з нею війна", то до мене в приватні повідомлення біжать росіяни і пишуть мені, що я хохлятська бл@дь (і як вони тільки мене знаходять на просторах мережі?). А українці пишуть, що молодець і умнічка.

А як тільки я пишу, що і росіян треба розуміти, бо не всі вони ідіоти, то до мене в приватні повідомлення біжать вже співвітчизники і кричать, що я "московська підстилка", а в той час росіяни сльозно дякують за розуміння.

І я оце сиджу, читаю увесь цей потік інформації невідомих мені людей і думаю про те, що світ з'їхав з глузду. А я, напевно, разом із ним. Бо люди настільки сильно почали перейматися віртуальним життям, що геть втратили відчуття реальності.

Може, замість того, щоб оце по черзі відписувати росіянам і українцям, я б краще пішла полила свої вазонки чи книжку яку почитала. Але ж ні, сиджу і марную свої молоді роки на нікому не потрібні дискусії незрозуміло з ким і навіщо.

Знаєте, іноді я мрію, щоб у цій країні зник інтернет - хоча б на місяць. Може, тоді ми повідкриваємо свої мушлі, виліземо з них і нарешті почнемо жити своїм реальним життям, перестанемо вдавати із себе тих, ким не є насправді. От дуже б мені цього хотілося.

А поки миру вам усім. Реального і віртуального.

Долучайтесь до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!