Смерть породжує любов

Я втратила друга. Близького друга. Ще два тижні тому я зі смертю так близько знайома не була. Думала про неї час від часу, але нічого серйозного чи особистого. Є та й є, і поки вона не стосується мене – значить, все о'кей. Боялася я іншого – що одного дня мій телефон задзвонить, і хтось слабким голосом скаже, що котроїсь близької, дорогої мені людини вже немає. Зрештою, ми усі про це думаємо, усі цього боїмося.

Останні дні мені дуже важко. Я плачу і думаю про неї. Про смерть. Я змусила себе проаналізувати все, що відчуваю. Таке шматування свідомості сталося зі мною вперше: біль, жаль, нудота, безсилля, спогади флешбеками, злість, знову біль, який нічим не заглушити, і так по колу, без упину. А потім я заспокоїлася, взяла себе в руки (чи як там це називається?) Я дивилася в стелю вагону пасажирського потягу "Київ-Львів", який ніс мене на похорон, і зрозуміла просту річ: страждання за людиною, якої у цьому світі більше немає – це мій особистий егоїзм.

Я слабка істота, тому схильна вірити в те, що після смерті усім стає краще. Але навіть ця сліпа віра не скасовує нестерпного болю… Мені болить, бо я зробила для свого друга дуже мало хорошого, мені болить, бо я не побачу його, не почую його голос, не напишу йому повідомлення у "Фейсбуці", не обійму при зустрічі. Бо взагалі вже не буде ніякої зустрічі. Ніколи. Крім оцієї, останньої, на яку мене так стрімко ніс потяг.

Я згадую всі роки нашої дружби і розумію, що могла бути добрішою і лагіднішою, що могла би приділяти йому більше уваги і часу. А я все кудись поспішала, чимось була зайнята, на повідомлення часто відповідала коротко і неохоче. І навіть на останню смс я майже не відреагувала. Я не слухала, коли він говорив, і не підтримала, коли він потребував. І доки він жив, я не звертала на ці, як мені здавалося дрібниці, належної уваги.

Але вранці задзвонив телефон і… це був той найстрашній дзвінок, якого я так боялася, та й продовжую боятися.

Так, я плачу, я слабка людина, я не можу не плакати. Але його смерть змусила мене широко відкритими очими подивитися назад, осягнути те, якою я була в своїх стосунках з ним, його смерть – це мій внутрішній біль, з яким зараз дуже важко впоратися. Мені раптом здалося, що я стою серед свого власного світу і дивлюся навколо. І я бачу усіх, хто любить мене, і кого люблю я. І розумію, що слова "люблю", "сумую", "хвилююся" не так часто використовую у розмові з близькими. Не так часто кажу їх тим, кому б мала. Не так часто підтримую і ціную сам факт того, що поруч зі мною чудові люди. І це також егоїзм.

Смерть близької людини перевернула моє сприйняття життя. Тепер я вчуся не боятися говорити людям про свої почуття, я намагаюся бути до них уважнішою і не зациклюватися на своїх буденних проблемах. Я вчуся турботі і стриманості, вчуся приймати близьких такими, як вони є. В мене поки не так добре виходить, як хотілося б, але принаймні я намагаюся.

Раніше я хотіла змінювати людей, корегувати їхні звички під свої, злилася на них через дрібниці, але це знову ж таки - егоїзм. Ми маємо усвідомити, що є тільки тут і зараз, у нас не буде ніякого другого шансу щось виправити.

Але цей мій запис насправді не про смерть, він про любов. Любов, яку ми так часто боїмося віддавати світу. Можливо, усе вищенаписане дуже банально звучить, але, на жаль, життя змусило мене усвідомити, як потім тяжко дихати, коли цю банальність ми не перетворюємо на реальність. Я пишу це все не для того, аби розказати вам, як мені боляче. Я пишу з надією, що хтось із вас, хто зараз читає цей мій потік свідомості, візьме до рук мобільний і зателефонує важливим для себе людям, аби сказати, що люблять їх, що сумують і турбуються, що все буде добре. І припинити відкладати це на потім. Бо "потім" може не наступити.

Приєднуйтеся також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленням розділу!