Ернест Гемінґвей: Чоловіки без жінок та інші оповідання

Одна із найяскравіших книжок малої прози автора - твори в ній, сповнені психологічного напруження і незвичайного поетизму, — про дорослішання і дружбу, про відвагу і страх, про кохання і втрати, про війну і смерть, про відчайдушні пошуки сенсу життя, зазначають у "Видавництві Старого Лева".

"У характерному «телеграфному» стилі Гемінґвей фіксує довколишні події, часто не промовляючи про головне. Але місткі і несподівані деталі та óбрази створюють настільки особливу атмосферу, що в цих лаконічних, сміливих та витончено експресивних текстах автор постає перед нами як майстер короткої прози", — зазначають видавці.

Із уривком можна ознайомитися на сайті:

Тихий вечір настає

Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті, і я слухав, як їдять шовкопряди. Вони поїдали листя шовковиці, і всю ніч було чутно шурхіт так, наче щось раз за разом падало. Спати мені не хотілось, бо я вже давно жив із думкою про те, що як тільки заплющу в темряві очі й задрімаю, душа покине моє тіло. Так тривало вже давно, ще відтоді, як біля мене стався вибух і я відчув, що душа вийшла з мене й полетіла, а тоді знову повернулась. Я старався про це не думати, але з того часу щоночі, як тільки я збирався заснути, все починалося знову і треба було докласти чималих зусиль, аби цьому завадити. Тепер я майже певен, що насправді вона нікуди не вилетить, але тоді, того літа, я не мав охоти до експериментів.

Лежачи без сну, я займав свої думки всякою всячиною. Згадував річку, в якій малим ловив форель, і подумки проходив її всю, від витоку й аж до гирла, не минаючи ні колоди, ні вигину русла, закидаючи вудку у глибокі вирви й на прозору мілину, і рибина то ловилась на гачок, то зривалась назад у воду. Ополудні я відкладав вудку й обідав — часом на колоді біля води, часом під деревом високо на березі — і завжди їв неквапливо, спостерігаючи за тим, як унизу плине вода. Не раз у мене закінчувалась наживка, бо спершу я брав зі собою тільки десять хробаків у бляшанці з-під тютюну. Коли вони закінчувались, я мусив шукати ще хробаків, а копати голу вологу землю на березі річки, де кедри затуляли сонце і не росла трава, було дуже важко, і часом я не знаходив жодного хробака. Якась принада все одно траплялась, але одного разу на болоті я взагалі нічого не знайшов і мусив порізати на наживку щойно спійману форель.

Часом я знаходив у болотистих лугах, у траві чи під кущами комах і тоді брав за наживку їх. Жуків і комах із ніжками, схожими на травинки, й личинок у старих, зігнилих колодах — білих личинок із брунатними чіпкими голівками, які ніяк не хотіли триматися на гачку й немов безслідно розчинялися у холодній воді; а ще кліщів під колодами, де я інколи знаходив черв’яків, що падали на землю, варто було тільки підняти колоду. Якось я настромив на гачок саламандру, яку піймав під трухлявою колодою. Саламандра була дуже маленька, акуратна, жвава й чудесного кольору. Вона мала крихіткі ніжки, якими чіплялася за гачок, і після того разу я більше ніколи не брав за наживку саламандр, хоч і часто їх знаходив. Не брав і цвіркунів, бо вони крутилися на гачку.

Деколи річка текла широким лугом, і в сухій траві я ловив коників-стрибунців і настромлював їх на гачок, а часом ловив і кидав їх у воду й дивився, як вони пливуть, кружляючи за течією, а потім зникають, щойно виринає форель. Інколи я рибалив за одну ніч у чотирьох-пятьох річках, починаючи якомога ближче до витоку й спускаючись за течією аж до гирла. Якщо закінчував надто швидко, а до ранку ще лишалось багато часу, починав усе спочатку, з місця, де річка впадала в озеро, й рухався назад проти течії, намагаючись піймати всю форель, яку проминув перед тим. Бували ночі, коли я вигадував нові річки — деякі з них були дуже цікаві, і то були немов сни наяву. Я досі пам’ятаю деякі з них і думаю, що рибалив у них, плутаючи їх із річками, які знаю насправді. Я всім їм дав імена, їхав до них потягом, а часом ішов багато миль, щоб дістатися до них.

Але бували ночі, коли я не міг рибалити — тоді я лежав з розплющеними очима й шепотів одна за одною молитви, стараючись помолитись за всіх, кого знав. Це займало багато часу, бо коли намагаєшся згадати всіх, кого знав, починаючи з найраніших спогадів у житті, — а для мене то було горище в будинку, де я народився, і весільний торт моїх батьків у бляшаній коробці, що звисала з балок, і там же, на горищі, слоїки зі зміями й іншими плазунами, що їх малим зібрав і заспиртував у тих слоїках мій батько, а з часом трохи спирту вивітрилось і спинки деяких змій і плазунів побіліли, – коли вертаєшся аж у такі далекі часи, пригадуєш чимало людей. Якщо молитися за них усіх, промовляючи за кожного «Богородице Діво» й «Отче наш», це триває довго, аж ось нарешті світає і можна лягати спати, якщо ви в такому місці, де можна спати вдень. 

Такими ночами я старався пригадати все, що сталося зі мною у житті: починав із часу, коли я мав от-от іти на війну, й вертався назад від одного епізоду до іншого. Виявилось, що мої спогади закінчуються на тому горищі в дідусевому домі. Тоді я відштовхувався від них і рухався вже вперед, аж поки не доходив до війни.

Пригадую, як після смерті дідуся ми переселилися з його дому в новий будинок, споруджений згідно із задумом і вказівками моєї матері. Багато речей, що їх вирішили не перевозити, спалили на задньому дворі, і я пам’ятаю, як кидали у вогонь ті слоїки з горища й вони тріскали від жару, а полум’я від спирту розгорялося ще дужче. Пригадую, як у вогнищі на задньому подвір’ї горіли змії. Проте людей у вогні не було — тільки речі. Я не міг згадати, хто їх спалював, і тому рухався далі, аж поки не доходив до людей — тоді я зупинявся й молився за них.

Думаючи про новий дім, я згадував, як мама там порядкувала, завжди щось прибирала й мила. Одного разу, коли тато був на полюванні, вона ретельно вичистила підвал, спаливши все, чого там не мало бути. Коли тато повернувся додому, скочив з фургона й припнув коня, полум’я досі палало на дорозі за будинком. Я вийшов йому назустріч. Він дав мені свою рушницю і глянув на вогонь. «Що там горить?» — запитав він. 

«Я прибирала в підвалі, любий», — відповіла моя мама. Вона вийшла його зустріти і, усміхаючись, стояла на ґанку. Тато пильно глянув на вогонь і колупнув ногою. Тоді нахилився й підняв щось із попелу. «Принеси граблі, Ніку», — попросив він мене. Я спустився в підвал і приніс граблі — тато обережно розгріб попіл. Він дістав звідти кам’яні сокири й кам’яні ножі для білування, точила, глиняні черепки і багато наконечників — вони почорніли й потріскалось від вогню. Тато дбайливо вигріб їх на дорогу й розклав на траві. Його рушниця у шкіряному чохлі й мисливські торби теж лежали на траві, там, де він їх покинув, коли зіскочив з фургона.

— Занеси рушницю й торби до хати і принеси газету, — сказав він.

Мама зайшла всередину. Я взяв рушницю — надто важка, вона била мене по ногах — і дві мисливські торби й рушив до будинку.

— Неси по одному, — гукнув тато. — Все нараз не бери.

Я поклав торби, заніс додому рушницю, взяв газету з купи, що лежала на столі в татовому кабінеті, і виніс йому. Тато поклав почорнілі, потріскані кам’яні знаряддя на газету, а тоді загорнув їх.

— Найліпші наконечники геть порозколювались, — мовив він.

Тато пішов із пакунком до хати, а я стояв на траві з двома мисливськими торбами. За якийсь час я заніс їх усередину. В цьому спомині тільки двоє людей, тож я помолюсь за них обох.

Втім, бували ночі, коли я навіть молитви не міг згадати. Доходив до «як на небі, так і на землі», а потім мусив починати все спочатку і ніяк не міг пригадати, що там далі. Тоді доводилось змиритись із тим, що я не пам’ятаю, облишити молитви й спробувати щось інше. Часом я подумки перелічував усіх тварин на світі, а потім пташок, риб, країни, міста, а за ними — усі страви й назви усіх вулиць у Чикаго, які я тільки міг пригадати, а коли більше нічого не спадало на думку, я просто слухав. І не було такої ночі, щоб не було що слухати. При світлі лампи я не боявся спати, бо знав, що душа може покинути мене тільки в темряві. Тому, звісно, бувало багато ночей, коли я мав лампу і спав, бо майже завжди був втомлений і мене часто хилило на сон. І я певен, що багато разів засинав мимоволі — але свідомо я ніколи не міг заснути в темряві, і от цієї ночі дослухався до шовкопрядів. Уночі добре чути, як їдять шовкопряди, тож я лежав із розплющеними очима і слухав.

У кімнаті, крім мене, був ще один чоловік, і він теж не спав. Я довго дослухався до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я — напевно, тому, що ще не звик не спати. Ми лежали на ковдрах, розстелених на соломі, і коли він рухався, солома шелестіла, проте шовкопряди не лякалися шуму й далі собі їли. Знадвору долинали звуки ночі за сім кілометрів від лінії вогню, але вони відрізнялися від ледь чутних звуків у темній кімнаті. Деякий час мій сусід старався лежати тихо. Потім знову заворушився. Я теж ворухнувся, аби він знав, що я теж не сплю. Він десять років прожив у Чикаго. Його забрали до війська  1914-го, коли він приїхав у гості до родичів, а що він розмовляв англійською, його зробили моїм ординарцем. Я чув, що він прислухається, і тому знову заворушився на ковдрі.

— Не можете заснути, signor tenente? — запитав він.

— Ага.

— Я теж не можу.

— Чому?

— Не знаю. Не можу, і все.

— Щось болить?

— Та ні. Нічого. Просто не можу заснути. 

— Може, поговоримо? — запитав я.

— Давайте. Але про що говорити в цій чортовій дірі? 

— Тут не так вже й погано, — сказав я.

— Та так, — відповів він. — Може бути.

— Розкажи, як там у Чикаго, — попросив я.

— Ет, — відповів він, — я вже все вам розказав.

— Розкажи, як ти одружився.

— Я вже про це розповідав.

— Той лист у понеділок — то від неї?

— Ага. Вона весь час мені пише. Каже, що торгівля добре йде.

— Не будеш мати клопоту, коли повернешся.

— Це точно. Вона спритно торгує. І добрі гроші має з того.

— Думаєш, ми їх не розбудимо своїми теревенями? — запитав я.

— Де там. Вони нас не чують. Сплять як убиті. А я не такий, — сказав він, — я нервуюсь. 

— Тихіше, — мовив я. — Закуримо?