Ніл Баскомб: Зимова фортеця

Українське видавництво "КМ-Букс" випускає книжку про зруйнований план створення супербомби Гітлера.

"Зимова фортеця" — багатосюжетний роман американського журналіста і письменника Ніла Баскомба, який розповів, що багато років я вивчав історію про створення атомної бомби.

Для дослідження теми він знаходив неймовірні факти у щоденниках, листах і спогадах від сімей солдат. Також британські і норвезькі служби спеціально відкрили архіви, щоб надати всі матеріали про планування операцій, звіти самих диверсантів.

Окрема сюжетна лінія — ядерні дослідження у Німеччині та особливості реалізації аналогічних програм союзниками. З реальних подій автор розкриває роль та сутність СС і гестапо. 

Роман став бестселером за версією газети "Нью-Йорк Таймс". Із уривком ви можете ознайомитися на сайті:

***

18

Диверсія

Рьонненберг іще раз власноруч перевірив двері на першому поверсі та інші, що вели у підвал. Кайзер прикривав його, вдивляючись у той бік, звідки могли з'явитися охоронці. Стрьомсайм та Ідланд тим часом шукали інший шлях, щоб проникнути всередину об'єкта. Треба було поспішати, адже в будь-який момент вони чи група прикриття могли натрапити на охорону. Рьонненберг вирішив перевірити тунель із кабелями, що вів до північної стіни, й побіг вниз сходами. Кайзер метнувся слідом за ним.

У Брікендонбор-холі командос обговорювали також альтернативні шляхи проникнення на станцію. Тронстад розповів їм про вузький тунель із трубами та кабелями, який проходить між стелею підвалу та підлогою першого поверху. Увійти в цей тунель можна через невеликий отвір у зовнішній стіні станції з боку ущелини. Рьонненберг вирішив перевірити, чи не заблокували цей тунель під час модернізації системи безпеки станції. Якщо ні — він може послужити відправною точкою для проникнення на об'єкт.

Пробираючись крізь снігові замети, Рьонненберг рушив навколо споруди в пошуках сходів, які, як йому раніше повідомили, вели в тунель. За кілька хвилин він їх знайшов. "Ось воно", — сказав Рьонненберг Кайзеру. Вони піднялись нагору слизькими сталевими східцями. Через п'ятнадцять метрів Рьонненберг, що йшов першим, побачив заметений снігом вхід у тунель. Отвір не був захищений ані ґратами, ані дверцятами, тож вони легко забрались усередину. Тунель і справді виявився доволі вузьким, тож їм доводилось тягнути рюкзаки з вибухівкою за собою, адже на плечах вони не вміщалися — впирались у стелю.

Командос повзли на животі, долаючи метр за метром, протис­каючись між кабелями і трубами в тунелі. Рьонненберг намагався повернути голову, щоб подивитись, як там інші члени команди, однак для цього було замало місця. Кайзер, який повз за ним, доповів, що Стрьомсайма й Ідланда позаду немає. Єдиний напрям, у якому вони могли рухатись, — це вперед, шляху назад не було, значить, їм доведеться виконувати завдання удвох.

Рьонненберг продовжував повзти. Через кілька хвилин він побачив, що трубопровід повернув ліворуч і вийшов крізь отвір у тунелі. Через цей отвір Рьонненберг розгледів електролітичні комірки високої концентрації. Отже, диверсанти були вже близько до цілі.

Командос продовжили повзти. Раптом Рьонненберг почув, як дзенькнув  метал, однак продовжив шлях. Це був звук падіння "Коль­та", що випав у Кайзера з кишені на плечі. Пістолет був при­в'язаний мотузкою до уніформи, однак її довжини вистачило, щоб пістолет брязнув по трубі. Двоє норвежців добряче злякались, адже цей звук міг хтось почути. Однак трохи згодом вони заспокоїлись; вочевидь, звук падіння зброї заглушив гул генераторів та іншого обладнання. Кайзер повернув пістолет на місце, і диверсанти продовжили свій шлях далі по тунелю.

Ще двадцять метрів лабіринту — і Рьонненберг дістався до місця, де тунель закінчувався величезним приміщенням. Переконавшись, що там нікого немає, він обережно зістрибнув на підлогу з висоти близько чотирьох з половиною метрів. Згадавши свої парашутні тренування, він не просто гепнувся на підлогу, а м'яко приземлився з перекочуванням. Кайзер спустився слідом за ним.

Вони підійшли до дверей цеху, в якому було розміщено вісімнадцять електролітичних комірок високої концентрації. На них виднівся напис: "ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ". Командос дістали свої пістолети і відчинили двері. За столом сидів один із працівників нічної зміни — сивий гладкий норвежець. Почувши, що хтось відчинив двері, він обернувся. Кайзер наставив пістолет йому в груди й норвезькою промовив: "Руки вгору!"

Чоловік зробив, як йому веліли. Він був добряче наляканий, погляд метався від одного диверсанта до другого. "Якщо ти будеш робити те, що ми скажемо, нічого поганого з тобою не трапиться, — сказав Кайзер, поки Рьонненберг зачиняв двері. — Ми британські солдати". Працівник опустив погляд на їхню уніформу й побачив, що вона справді британська.

— Як тебе звати? — запитав Кайзер.

— Густав Йохансен.

Рьонненберг перейшов до діла — почав готувати вибухівку, а Кайзер стежив за Йохансеном. Між тим він сказав кілька фраз, що стосувалися Британії, щоб їхній полонений насправді повірив, що диверсанти — британці.  Рьонненберг дістав із рюкзака вибухівку та детонатори. Два ряди із дев'яти електролітичних комірок високої концентрації були точнісінько такими, як дерев'яна модель, що її змайстрували Тронстад і Рім у Брікендонбор-холі. Ці особливі комірки мали довгасту циліндричну форму, довжиною сто тридцять і діаметром двадцять п'ять сантиметрів, зроблені з нержавіючої сталі. Зверху до комірок під'єднувалась скручена, наче змія, купа гумових шлангів та електропроводів. Окрім них, із кожної комірки виходила залізна труба.

Утім Рьонненбергу не потрібно було розуміти, як працює електролітична комірка, — досить того, що він знав, як її підірвати. Він розмістив вісімнадцять тридцятисантиметрових зліплених "сосисок" із Нобелю 808. Вони точно виконають свою справу. Загалом Рьонненберг заклав приблизно чотири з половиною кілограми вибухівки, і цього було більше ніж достатньо, щоб зруйнувати виробництво важкої води. Вибух буде — як треба.

Одягнувши гумові рукавички, щоб уникнути удару струмом, Рьонненберг підійшов до першої електролітичної комірки і притиснув до її стінок перший пластичний заряд вибухівки. Далі — до другої комірки, потім — до третьої. Після довгих годин тренувань у Брікендонборі він легко міг робити це із зав'язаними очима.

Йохансен і далі тримав руки піднятими. Спостерігаючи за роботою Рьонненберга, він почав сильно нервувати. Згодом набрався духу і промовив: "Обережно, вони можуть вибухнути!"

"Взагалі-то, саме це ми і збираємось зробити", — спокійно відповів Кайзер. Рьонненберг щойно закінчив закладати дев'ятий вибуховий заряд, як позаду нього раптом розбилось вікно. Він швидко схопив свій пістолет і разом із Кайзером прицілився в тому напрямку.

Хаукелід спостерігав за казармами охоронців станції. Глянув на годинник — від моменту проникнення на територію об'єкта пройшло двадцять хвилин. Однак ці двадцять хвилин тягнулись, як кілька годин. Він переживав за групу підривників, думав, чи все у них в порядку, чи вдалося їм проникнути, чи за планом іде операція, чи не сталося чогось непередбачуваного. У будь-який момент охорона може забити тривогу, а навпроти нього кілька кулеметних гнізд і прожекторів. Це змушувало його неабияк нервувати. Хаукелід не знав, що відбувається, і просто чекав. Темрява. Невпинний гул генераторів. Двері казарми зачинені. Він вдивлявся у темряву, намагаючись розгледіти найменші ознаки переміщення охоронців на території об'єкта. Про всяк випадок тримав під рукою ампули із хлороформом, щоб бути готовим застосувати їх у будь-який момент. Однак, на щастя, нічого підозрілого не відбувалось.

Ця ситуація нагадала йому перші тижні боїв за Норвегію. Сто шістдесят кілометрів на північ від Осло. Група норвезьких солдатів, до якої він входив, оточила дерев'яний будинок, у якому перебували німці. Коли німці відмовилися здатись, Хаукелід та інші члени його підрозділу відкрили вогонь по будівлі. Стіни будинку були досить тонкими, тож у німецьких солдатів не залишалось жодного шансу. Всі до одного загинули. Хтось звисав із підвіконня розбитого вікна. Хтось лежав на підлозі в калюжі крові. Війна була огидною. Хаукелід знав, що солдати в казармі, так само, як і ті, що були в дерев'яному будиночку, приречені на смерть, якщо він спустить курок свого "Томпсона" і закидає їх гранатами.

Із кожною хвилиною його дедалі більше охоплював страх, що щось могло піти не так. Усі члени групи прикриття тримали свої "Томпсони" та гранати напоготові, очікуючи закінчення роботи групи підривників.

Стрьомсайм доламував рештки вікна рукояткою свого пістолета. Рьонненберг, оговтавшись від шоку, кинувся йому на допомогу. Стрьомсайм та Ідланд вирішили проникнути в цех високої концентрації трохи агресивніше, ніж це зробили їхні колеги по команді. Однак ті від несподіванки їх ледь не застрелили.

Рьонненберг допоміг Стрьомсайму очистити вікно від уламків скла, щоб можна було безпечно пробратися всередину. Командир все ще нервував, тож трохи порізав пальці правої руки. Зовні залишився Ідланд, якому Рьонненберг наказав прикривати вікно, щоб охоронці не помітили світло з приміщення, що однозначно приверне їхню увагу.

Потім Рьонненберг і Стрьомсайм продовжили мінувати електролітичні комірки. Працюючи разом, вони швидко закінчили справу, потім кілька разів перевірили, чи все зроблено правильно, і підключили детонатори вибухівки до стодвадцятисантиметрових шнурів. Коли ці шнури підпалять, вони горітимуть зі швидкістю один сантиметр за секунду. Отже, командос матимуть рівно дві хвилини, щоб негайно залишити приміщення.

Стрьомсайм запропонував використати тридцятисекундні шнури, щоб гарантувати, що ніхто не встигне їх загасити.

— Ми можемо запалити двохвилинні шнури і трохи почекати, впевнитись, що все в порядку, — відповів Рьонненберг.

— А потім підпалимо короткі й утечемо з приміщення, — додав Стрьомсайм.

Поки командос прокладали короткі шнури, Йохансен перервав їхню роботу запитанням:

— Де мої окуляри? Вони мені потрібні. — Рьонненберг повернув голову в його бік. Йохансен продовжив: — Зараз війна, тож мені дуже важко буде знайти заміну моїм окулярам.

Він попросив дозволу пошукати окуляри. Це був дуже безглуздий момент. Стільки страждань і випробувань, стільки ризику, стільки смертей, і коли командос от-от здійснять те, заради чого вся ця операція затівалась, — їх спиняє це дурнувате прохання.

Рьонненберг підвівся й оглянув стіл. Він знайшов футляр, передав його Йохансену і повернувся до своєї справи, обмотуючи шнури ізоляційною стрічкою. Його права рукавичка повністю промокла від крові. Невчасно він порізав руку.

— Але у футлярі немає моїх окулярів, — скиглив Йохансен. Рьонненберг знову повернувся до нього, тепер командир вже був добряче роздратований.

— То де ж вони тоді, чорт забирай?

— Вони були тут, — Йохансен вказав на стіл, — коли ви увійшли.

Рьонненберг ще раз підійшов до столу і знайшов окуляри, що лежали між сторінками журналу Йохансена. Чоловік подякував.

Коли мінувати вже майже закінчили, Рьонненберг попросив Стрьомсайма відчинити двері, що вели у підвал, щоб командос мали змогу швидко залишити приміщення. Йохансен віддав ключі Стрьомсайму, і той пішов виконувати доручення. Тим часом Кайзер вивів Йохансена із приміщення, подалі від епіцентру вибуху. Коли ці троє вийшли з кімнати, вони почули чиїсь кроки на сходах. Німці?

Кайзер і Стрьомсайм дістали пістолети і направили їх у бік сходів. Через кілька секунд вони зрозуміли, що ціляться не в німецького охоронця, а у ще одного працівника нічної зміни — переляканого Олава Інгебретсена, який, не зрозумівши, що тут відбувається, також підняв руки вгору. Поки Кайзер вправлявся з двома заручниками, Стрьомсайм відчиняв двері, що вели з підвалу надвір. Усере­дину ввірвалося холодне повітря.

У цеху високої концентрації Рьонненберг закінчував останні приготування. З моменту проникнення на об'єкт пройшло майже сорок п'ять хвилин. Справа затягнулась, було надто небезпечно так випробовувати свою удачу. Впевнившись, що вибухівка встановлена правильно, Рьонненберг, знявши свої закривавлені рукавички, поклав на підлогу нагрудний знак британського парашутиста. Потім дістав сірники.

Спочатку він підпалив двохвилинний шнур, далі — тридцятисекундний. Крикнув Ідланду, який все ще затуляв вікно, щоб той негайно відійшов. Після цього Рьонненберг кинувся із приміщення, подумки рахуючи секунди. Заручникам він крикнув: "Вгору сходами! Потім обидва ляжте на землю і тримайте рот відкритим, допоки не пролунає вибух. Інакше ваші барабанні перетинки просто полопаються".

Поки працівники Веморка піднімались угору сходами, троє диверсантів вибігли через інший хід — сталеві двері, що вели з підвалу. Кайзер вийшов останнім, зачинив за собою двері й побіг разом з усіма подалі від станції. Ідланд, побачивши, що його команда біжить, теж кинувся за ними.

Вони відбігли метрів на двадцять, коли почули глухий вибух і побачили полум'я, що виривалося з розбитих вікон цеху високої концентрації. Щасливі й неушкоджені, вони помчали до залізничної колії.

Почувши вибух, Хаукелід і Паульссон переглянулись між собою. "Це те, заради чого ми сюди прийшли?" — запитав Паульссон. Вони побачили світло, це означало, що вікна вибило вибуховою хвилею, однак не було гарантії, що диверсія виявилась успішною. Вони пробігли очима по казармі — нічого. Товсті стіни водневої фабрики, гул генераторів і сильний вітер могли приглушити звук вибуху, однак команда очікувала чогось більшого. Може, щось пішло не так?

Згодом двері казарми відчинились, намалювавши акуратну дугу на свіжому снігу. Із дверей на кілька секунд виглянув охоронець; перш ніж виходити на холод, від озирнувся навсібіч. Німець був одягнутий у тепле пальто, однак не мав при собі зброї і був без головного убору. Та як би там не було, Паульссон уперше за ніч звів свого "Томпсона", а Хаукелід поклав вказівний палець на кільце ручної гранати.

Вони обидва чекали на подальші дії охоронця.

Німець повільно вийшов із бараку, не подаючи жодних ознак занепокоєння. Пройшовши п'ятдесят метрів між казармою та водневою фабрикою, підняв очі вгору на будівлю, потім окинув поглядом прилеглу територію. Мабуть, він не помітив світла у вікнах підвалу, інакше б точно щось запідозрив. Через кілька секунд охоронець повернувся до казарми і зачинив за собою двері. Очевидно, він вирішив, що це вибухнула міна, на якій могла підірватись якась дика тварина, або, наприклад, її активувала купа снігу, впавши з дерева.

Хаукелід пам'ятав, що група підривників мала повернутися до залізничної колії через прорізаний в огорожі отвір. Диверсанти ще не з'явились у полі зору,  однак пройшло вже достатньо часу, щоб вони встигли втекти. Хаукелід вже був готовий сказати Паульссону, що пора відступати, як двері казарми знову відчинились.

Цього разу охоронець був у шоломі та з гвинтівкою в руках. Солдат увімкнув ліхтар і почав світити ним саме в тому напрямку, де сиділи Паульссон і Хаукелід. Паульссон знову поклав палець на курок і прицілився. До охоронця було не більше п'ятнадцяти метрів. Один постріл — і він мертвий. Можливо, ніхто й не почує пострілу.

Охоронець почав повільно наближатися до резервуарів, за яки­ми ховались диверсанти. Паульссон озирнувся на Хаукеліда, на його обличчі чітко читалось запитання: стріляти? Хаукелід заперечно похитав головою і шепнув: "Ні". Не варто було стріляти без нагальної потреби. Вони ще зачекають, доки світло не падає прямо на них. Охоронець знову повернувся, провів ліхтарем по снігу, світло якого ледь не торкалося їхніх ніг. Паульссон навів на німця мушку свого автомата. Однак охоронець окинув іще раз поглядом периметр об'єкта і повернувся назад до казарми.

Хаукелід і Паульссон почекали ще хвилину, а потім вирушили в напрямку залізничних воріт, щоб зустрітись з іншими диверсантами. Підійшовши до воріт, вони почули голос із темряви: "Пікаділ­лі!" Не це вони мали відповісти "Лестер-сквер", однак перш ніж встигли щось сказати, побачили Кельструпа і Хелберга.

— Пікаділлі, — сердито повторив Кельструп.

— Господи, замовкни вже, — посміхаючись, одночасно відповіли йому Хаукелід і Паульссон, раді, що все, здається, закінчилось добре. Хелберг розповів, що Рьонненберг, Кайзер, Стрьомсайм та Ідланд із Сторхаугом вже втекли вздовж залізничних колій. Хаугланд зачинив ворота і повісив на місце ланцюг, що висів там до їхнього приходу. Було дуже важливо якомога ретельніше приховати від німців шлях свого відступу. Якщо вони виграють навіть кілька секунд — це вже неабияк їм допоможе.

Четверо із групи прикриття перебували вже за кілька сотень метрів від воріт, коли пролунала перша сирена. Сигнал тривоги додав їм швидкості, невдовзі вони наздогнали Рьонненберга та ін­ших командос. Чоловіки потиснули один одному руки й радісно поплескали один одного по спині. Місія пройшла успішно, навіть без жодного пострілу. Важко було повірити, що їм так неймовірно пощастило.

Утім треба було поспішати. Звук сирени лунав по всій долині. Командос почали спускатись вниз ущелиною, не особливо задумуючись про обережність. Їм хотілося якнайшвидше втекти звідси. Хелберг знайшов трохи безпечніший схил, ніж той, яким вони піднімалися сюди. Норвежці спускались, чіпляючись за виступи і намагаючись не посковзнутись на мокрому снігу. Та загалом більшість шляху вниз по стіні ущелини вони подолали, ковзаючи на спині, і лише кілька разів спускались, як альпіністи.

Поки команда відступала, Рьонненберг обдумував шанси на успіх їхньої втечі. Якщо ніхто не втік по мосту і не піднявся тру­бопроводом, то, мабуть, диверсанти все ще перебували на території станції — так могли подумати охоронці. Однак, помітивши їхні сліди та зламаний замок, німці зрозуміють, де шукати командос. Скільки фори є у норвежців? Чи використають німці собак? Коли прибуде підкріплення із Р'юкана? Куди прибуде це підкріплення? На північну частину долини? До підніжжя Кроссобанена? Чому досі ніхто не увімкнув прожектори на станції? Відповідей на ці питання норвежці не мали, тож усе, що їм залишалось, — тікати якомога швидше і чимдалі від Веморка, перш ніж почнеться полювання на них.

Коли диверсанти спустились на дно долини, то побачили, що крижаний міст через річку Ману сховався під водою. Однак все ж вирішили ризикнути. Першим пішов Хелберг, решта рушили слідом за ним. Вони успішно перейшли річку, хоча їхнє взуття повністю промокло.

Норвежці дійшли до протилежної стіни ущелини і почали сходження, чіпляючись за все, що стирчало зі скелі: коріння, виступи, дерева — все, що могло допомогти піднятись угору. Їхній одяг знову став мокрим від поту. Всіх мучила спрага, однак вони продовжували сходження, не гаючи ані секунди.

Коли командос піднялися нагору й підійшли до дороги, то побачили, як кілька ліхтариків рухаються уздовж залізничної колії, приблизно за 150 метрів від Веморка. Отже, німці вже здогадалися, якою дорогою втекли диверсанти. Треба поспішати.

Альф Ларсен, головний інженер Веморка, підійшовши до сталевих дверей і побачивши, що вони зірвані з петель, посвітив ліхтарем у приміщення цеху високої концентрації. Там все було зруйноване. Два ряди електролітичних комірок, точніше те, що від них лишилося, лежали на підлозі. Дерев'яний стенд, на якому вони були встановлені, рознесло в друзки. Насоси були знищені, стіни обгоріли, вікна розбиті, всі труби пробиті. Мідні труби системи охолодження було пошкоджено, вода із системи затопила все приміщення.

Минула лише година відтоді, як 32-річний інженер, що замінив Йомара Брюна після його таємного зникнення, закінчив грати у карти в одному з будиночків для працівників станції між підвісним мостом та ГЕС, коли пролунав вибух. Це було о 01:15. Він зателефонував на водневу фабрику. Слухавку підняв Олав Інгебретсен. Віддихавшись, працівник нічної зміни пояснив, що троє чоловіків пробралися на фабрику і взяли його з Йохансеном у заручники. Вони говорили норвезькою, "точно як ми говоримо", однак були одягнені в британську уніформу. "Вони підірвали фабрику, вона злетіла в повітря", — сказав Інгебретсен.

Завила сирена. Ларсен зателефонував директору станції у Р'юкані Б'ярне Нільссену і повідомив йому про те, що сталось. Нільссен сказав, що негайно їде на станцію і доведе до відома німецьких військових командирів і офіцерів СС, що на станції сталася диверсія. Ларсен повісив слухавку і пішов на фабрику.

Весь мокрий від води, що виривалася із системи охолодження, Ларсен ходив по цеху, розглядаючи уламки обладнання. Всі електролітичні комірки розлетілися на шматки. Вся дорогоцінна важка вода витекла з них у каналізацію. Ким би не були ці диверсанти — вони добре знали, що робили, і зробили це дуже якісно.