Ми свідомо відступали від реальної хроніки подій

На каналі 1+1 від 18 червня транслюється серіал "Чорнобиль" від студії НВО, який став надпопулярним в усьому світі. ТСН поспілкувалась з продюсером та сценаристом стрічки Крейгом Мезіним. Він відповів на найбільш поширену критику на адресу серіалу, а також поділився враженнями від особистої поїздки до Зони відчуження.

- Я розпочну з величезної подяки від імені багатьох українців, які вже встигли побачити “Чорнобиль” в Інтернеті. Зараз його демонструють по телебаченню, тож до них приєдналися мільйони глядачів 1+1. Ви уявляли, коли починали роботу над серіалом, що він матиме саме такий величезний ефект?

- Я сподівався, що якась кількість американців подивиться серіал. Я сподівався, що хтось в Британії його подивиться. Більше за все я дуже, надзвичайно хотів, аби люди в Україні, Білорусі та Росії подивилися його. Головне - українці та білоруси, адже саме вони стали головними жертвами аварії. Те, що трапилося далі - мене вразило. Тому що ти ніколи не знаєш! В мене є друзі в Україні, тож я знав - я мушу бути дуже обачним. Тому що українці - дуже гордий народ, і небезпідставно. І, я думаю, дуже втомилися повсякчас бачити, як їхню країну чи культуру хибно показують. Тож я хвилювався. І 26 квітня ми поїхали до штаб-квартири ООН, де показали уривки послам Україні і Білорусі - вони дивилися разом. І в них на очах були сльози. Я подумав тоді: ну що ж, здається, це хороший знак. Здається, ми все зробили правильно. Я дуже зворушений реакцією українців та білорусів, вона надзвичайна. Я дуже щасливий, що вона така.

- Мало хто з нас, додивившись серіал до кінця, жодного разу не плакав.

- Мені розказували: знаєш, ми починали дивитися з мамою, але в якийсь момент вона сказала - “я більше не можу”. Тому що це було занадто для неї. І я розумію це. Головне, що історію тепер знає нове покоління.

- І нескоро зможе забути. Ви їздили в Прип'ять та Чорнобиль, але більшу частину серіалу знімали в Литві. Чому так, чому не десь в Україні, наприклад?

- Рішення, аби зйомки йшли в Литві, ухвалювали з ділових міркувань, адже це - країна-член Євросоюзу. І це було пов’язано з певними фінансовими питаннями, бо частина нашого фінансування надходила зі Sky Atlantic, а це європейська компанія. Тож причина в цьому. Але ми дійсно знімали в Україні - в Києві.

  Були дві основні причини. Перша - це ЄС, друга - в Литві розташована Ігналіна. Це така ж сама атомна станція, як Чорнобиль, тож ми могли там знімати. В Чорнобилі ми б цього зробити не змогли, та навіть якби ми могли знімати в Чорнобилі - ми  розповідаємо про передумови катастрофи, тож потрібна була атомна електростанція, де її не сталося. Але я дуже задоволений, що ми змогли познімати в Києві та Прип’яті.

- Що було найскладнішим для вас під час зйомок? Що більше за все вразило в Прип’яті чи Чорнобилі?

- Найскладніше для мене, як для сценариста, було пояснити наукові подробиці. Мені самому довелося зрозуміти спершу, як усе це працює - настільки, як я зміг, не навчаючись багато років на ядерного фізика, аби потім пояснити це глядачу словами персонажів у найбільш зрозумілий і цікавий спосіб. Бо особисто мене заворожує саме ця наукова складова. Я намагався передати, що люди за пультом управління, які наробили багато помилок, не робили це через дурість чи неосвіченість. Принаймні в випадку Дятлова, як на мене, він поводився так, як поводився, через зарозумілість. А це зовсім інша річ, і мені було важливо донести цю різницю до глядача: на Чорнобилі працювали дуже розумні люди. Що ж до Прип’яті, прогулянки нею стали для мене дуже… релігійними. Я так довго жив з цим в голові і опинитися в цих місцях було надзвичайно. Насправді, я думаю, найбільше мене вразила навіть не Прип’ять, а сам Чорнобиль, коли ми зайшли в Дім культури, де проходив суд. Я стояв там, де йшов процес, де сиділи Дятлов, Фомін і Брюханов, і все всередині переверталося. Це наче втягнуло мене в процес, я майже чув відлуння голосів, не знаю як це описати, наче той суд досі тривав.

- В одному з останніх твітів ви закликали людей, які активно фотографуються у Зоні відчуження поважати трагедію. Що ви відчули, коли вперше побачили ці фото?

- Я знаю, що деякі з туристів у Прип’яті - українці, білоруси, росіяни. У деяких поблизу, можливо жили чи навіть досі живуть родичі, або їх родичі були ліквідаторами, і я не маю права ззовні закликати їх до будь-якої поведінки. Але, якщо говорити в цілому, коли хтось іде на місце, де помирали люди - будь це меморіал теракту 9/11 на Мангеттені або Нормандський пляж у Франції - це місце варто поважати. На жаль, люди вішають усміхнені селфі і з концентраційних таборів. Я розумію, це частина сучасної культури. Але такою ж самою частиною сучасної культури має бути здатність проявляти повагу. Я насправді дуже хочу, аби люди їхали в Чорнобиль і Прип’ять, і я сподіваюсь, що вони їдуть, я думаю, це прекрасно для місцевої економіки. І я думаю, що дуже важливо, аби люди побачили і відчули все це на власні очі. Але сподіваюся, і думаю, що більшість так і буде робити - що вони поводитимуться… ну, знаєте, відповідно. Тому що принаймні для мене це дуже трагедійно-урочисте місце.

- Насправді зараз там дійсно туристичний бум, і, думаю, він триватиме ще принаймні рік. І все завдяки вам.

- Добре, добре, я радий. Люди, які нас возили Прип’яттю та Чорнобилем - принаймні двоє з них виросли в Прип’яті, вони були підлітками, коли станція вибухнула. І я зрозумів, що дуже добре було поспілкуватися з живими людьми, які там виросли. І дуже хотів від себе їм допомогти. Я думаю, що все, що допомагає економіці і допомагає хорошим, чесним людям прогодувати себе - це дуже хороша річ.

- Ви знімали не документальне кіно, а художній серіал, але він настільки насичений справжніми деталями, що зараз багато людей, хто жив там, у кого родичі були ліквідаторами, хто сам брав участь у ліквідації - ображаються: мовляв, все було не так. Багато хто абсолютно забуває, що не дивиться документальне кіно і сперечається з ним, як з документальним. Але все ж, ви розуміли, коли писали і знімали, що припускаєтеся фактологічних помилок? Може, якісь ви робили свідомо?

- Є вибори, є помилки. Художній вибір - це рішення відступити від реальної хроніки, аби мати змогу розказати історію. Тому що ми вміщаємо два роки історії в п'ять годин екранного часу. Наприклад, ми свідомо змінили час, коли розбився вертоліт, бо інакше це випадало з нашої розповіді. І ми, до речі, розповідаємо про такі вибори - я спеціально записав подкаст, який можна подивитися після серіалу, аби пояснити, що саме і навіщо було змінене. Я вважаю це важливим, тут у мене немає жодних таємниць. Деякі речі, навіть не помилки, це різні версії того, що сталося. Навколо

Чорнобилю дуже багато суперечливих наративів. Наприклад - щодо шахтарів. В "Чорнобильській молитві" (книга білоруської письменниці, лауреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич) є згадка про шахтарів, які роздягаються догола. Я взяв це звідти. Інші люди кажуть: такого не могло бути, що ж, це просто різні погляди. Точніше, різні спогади. Але суть в тому, що я цього не вигадав, я б такого не придумав. Та є і помилки. Їх небагато, в основному це або свідомий художній вибір, або різні думки. Але я вдячний людям, які дивляться серіал і розбирають його на дрібні деталі. Я не боюся помилятися. Я не боюся виявитися не правим в чомусь. Що я можу сказати напевне: ми дуже, дуже, дуже сильно старалися, аби не помилятися. Тому що невеличкі деталі - це спосіб віддати шану людям і їх пам’яті, вшанувати їхню культуру. Ми дуже хотіли, аби все було справжнім, аби люди, які дивляться серіал в Україні та Білорусі могли сказати: так, ми їздили на саме таких машинах, ми носили такий одяг, з таких класів нас забирали і так далі.

- І вам це вдалося, я сама, дивлячись серіал, поринала в дитинство - меблі, зачіски, вивіски, одяг. Серед моїх друзів кілька евакуйованих саме з Прип’яті, діти ліквідаторів, і вони не бачать у фільмі фальшу. Але повертаючись до помилок, про які ви згадали - якби зараз можна було провернути час назад, чи було щось, що ви зняли б інакше?

Якби я міг, я б змінив опис потужності можливого другого вибуху, який стався б, якби пальне з реактора потрапило до резервуару з водою. В серіалі йдеться про 2-4 мегатонни. Я взяв ці цифри у одного російського фізика, який пояснював, що могло відбутися. Тож у мене було джерело, але коли серіал вийшов на екрани, багато фізиків стали казати мені, що йшлося б про діапазон, який вимірюється в кілотоннах. Це все ще дуже-дуже багато...

- ...але все ж зовсім інший масштаб.

Наслідки все одно були б катастрофічні. Тож ми доволі коректно описували те, що сталося б, але цифри через те моє джерело прозвучали хибні. Можливо переклад був поганий, можливо він просто обмовився. Але ось це я б точно змінив, якби мав можливість.

- І останнє, але дуже важливе питання: якщо дивитися серіал через HBО, там написано: “Чорнобиль, перший сезон”. І тому у багатьох людей одразу постає питання: треба чекати наступного?

Ні, я думаю, ми розказали цю історію так добре, як могли. І дуже важливо залишити її саме такою. Правда в тому, що для мене це більше, ніж просто серіал. Я думаю, це так для багатьох - це історія справжніх людей, які жили і помирали. Дуже важливо вчасно зупинитися, не загравати з цією історією. Але я зачарований цією частиною світу. Цією частиною світової історії. Не сумніваюся, рано чи пізно я повернуся до одного з багатьох неймовірних сюжетів Східної Європи. Ще не знаю, коли, але про Чорнобиль я сказав все, що хотів.

Спілкувалась кореспондент ТСН Яна Слєсарчук