Тебе ведуть під конвоєм, і ти розумієш, що будь-якої миті можуть розстріляти

Бойовики "ЛНР" затримали харківського журналіста Романа Черемського, який разом з київськими колегами прямував до зони АТО робити репортаж, на блокпосту луганського селища Волнухине  15 серпня і одразу присудили до "підвалу". У бетонній камері, яку він ділив із ще кількома затриманими, Черемський провів понад чотири місяці. Днями його звільнили з полону. Тепер він вчиться знову дихати на повні груди і планувати життя. У нього жвавий голос, бадьорий настрій, і хоча він намагається бути відвертим, зрозуміло, що не говорить і половини всієї правди. Щоб не нашкодити тим, хто ще залишається в руках у сепаратистів.

—Романе, як вам повідомили, що вас, нарешті, відпускають з полону?

—Зайшли , сказали: "Давай, собирайся!". Я за 30 секунд був готовий.  Взагалі там ніхто нічого не говорить. Бувало так, що садять в машину, мовляв, все, їдеш додому. А потім обмін зривається. Мене так "звільняли" двічі.

—А як ви опинилися у полоні?

—Зараз я чітко розумію, що потрапили через те, що хибно уявляли собі ситуацію і неправильно все робили.  Організатор нашої поїздки Валерій Макеєв домовився, що ми, а нас їхало четверо (журналістка і оператор телеканалу "112  Україна" і я, як журналіст газети "Новий простір"), що в Краснодоні нам дають двох полонених, а ми за це робимо матеріал. Це був такий собі жест доброї волі з тієї сторони.

Ми їхали, зараз вже смішно про це говорити, на ту територію, на бусику Mercedes Vito з київськими номерами, немісцевими прописками. Це я зараз розумію, що за таких умов ми гарантовано мали попасти "на підвал". Ще й їхали через фронт. Причому нам порекомендували цей маршрут наші українські силовики, верхівка.

—Ви вважаєте, це могло бути зроблено навмисне?

—Це запросто могла бути підстава. Нас навіть на наших українських блокпостах ніхто не попередив, що туди їхати не можна. Та й не перевіряли нас, ніхто не обшукував.  На першому ж блокпосту ополченців — у Волнухиному— нас зупинили. Ми почули грубий голос: "Всем выйти из машины".  У нас забрали автомобіль и все що у ньому було – ключі, паспорти, гроші, телефони. Не дали нікуди подзвонити. Ми їм кажемо, нас мають зустріти у Краснодоні ваші ж. У відповідь: "Ні, "на підвал".  

—Затримували грубо?

—Не хочу на це питання відповідати. Моральний тиск завжди є. Нас одразу повезли на Ровеньки.

—Вам сказали, куди везуть?

—Ні, нас привезли, посадили в камеру. Співкамерники вже сказали, де ми.

—А хто були ваші співкамерники?

—Звичайні місцеві жителі, котрих цей батальйон, а це виявився батальйон Святого Георгія, затримав за якісь порушення, наприклад, комендантської години. Або іде собі людина не досить твереза — "на підвал". У частині їх "виховують" працею. Робота є завжди — снаряди вантажити, окопи рити, прибирати.  Бувало нерідко, коли місцеві жінки здавали бійцям своїх чоловіків за пияцтво.  Телефонують, кажуть: чоловік бучу збиває, приїдьте, заберіть.

—Що собою являє "підвал"?

—Це кімната метрів 30, бетонні стіни, стеля. Одне вікно.

—Вбиральня є?

—Один раз на день виводили. Для цих потреб стояла пластикова пляшка.  

—На чому спали? Що їли?

—Спали на матрасах. А їли те, що вони, те і ми. Добре харчування. М'ясо було кожен день. І багато давали — усе й не з'їси.

—Скільки у "підвалі" було людей?

—Від 7 до 15. За один день якось завезли 20. Кажуть: "О, много, надо отпускать". Раз — і повідпускали багатьох.

—А надовго взагалі затримують?

—Всіх затримують на 10 діб. Але це умовний строк. Буває, за день відпускають, а, буває, тримають,  2-3 тижні. Взагалі 90% затриманих мають знайомих, які тут же служать. І якщо гарний знайомий,  можуть і зразу випустити.  Журналістів телеканалу, яких затримали зі мною, витягнули через  російський телеканал Lifenews через  три тижні буквально. Мене 49 днів протримали в Ровеньках, потім перевели у Луганськ.

—Що відбувалося в полоні?

—Взагалі кожен, хто попадає у полон — або просто сидять, або працюють.

—Вас примушували до праці?

—Ну не сильно. Мені давали мити підлогу, казарми і роботу на кухні – картоплю чистити моркву. Але не зранку до ночі. Помірно.

—Вас допитували?

—Звичайно. Їх цікавило, де і які розташовані військові частини, які блокпости, яка техніка, Гради БТРи.   Вони не вірили, що я нічого не знаю. Їх здивувало, що ми такі наївні і нерозумні, що взагалі поїхали на контрольовану ними територію на звичайному бусику. Вони подумали, що ми диверсанти. Мене 5 разів допитували детально, щоправда, майже одразу зрозуміли, що ми просто нерозумні журналісти.

Керують батальйоном росіяни. Вся верхівка – росіяни.

—Тиск чинили на вас при допитах? Погрожували?

—Звичайно. Кажуть: "Ты попал, никто  за тебя не вступится".  Але для мене було чітко зрозуміло, що мене не кинуть наші. Сам факт того, що люди працюють, щоб мене витягнути, давали сили.

—Фізичне насильство застосовували?

—Мене ніхто не вбивав, скажемо так. Звичайно це все важко, неприємно і погано, але могло бути набагато гірше. До місцевих вони, до речі, гірше ставилися. Але звичайно важко було психологічно.

—Що найтяжче для вас було особисто?

—Невідомість. Ти не знаєш, що буде завтра, живеш у постійних сумнівах. Тебе ведуть під конвоєм , і ти розумієш, що зараз тебе можуть розстріляти, і їм за це особливо нічого не буде.

—А були такі випадки?

—Розстрілів не було.  Але  ребра ламали людям, і струси мозку і сильно били навіть своїх.

—Сепаратисти – хто вони?

—Керують батальйоном росіяни. Вся верхівка – росіяни.  А молодший офіцерський склад – це все місцеві. Шахтарі, робочі. Все постачає Росія — від продуктів до зброї.  Зброї там маса, "Урали" постійно привозять боєприпаси для "Градів", автомати, БМП, БТР, міномети.

—Ви все бачили? Вони не приховують?

—Ні, не приховують. У нас за стінкою був склад.  Співкамерники їздили вантажити.  

—А як ви зрозуміли, що вони росіяни?

—По акценту було зрозуміло, він чисто такий "московський".

— А що ваші співкамерники вам казали? Вони якої позиції притримуються?

—Переважна більшість із них за "ЛНР" і "ДНР", проти, як вони кажуть, "Укропії".  Ми для них –"укропы", "фашисти", "нацики".  Весь час повторюють, "не мы к ним пришли, они к нам". Ті, хто служить в батальйоні, готові йти вперед,  наступати. Збільшується їхня кількість. Збільшується кількість зброї. Їх навчають. Вони самі про це говорять.

—А де? Існують якісь полігони?

—Так. У Красному Лучі, наприклад, навчальний центр. У Ровеньках також. Там все дуже серйозно, серйозна війна. Там в іграшки не бавляться.

—Місцеві мешканці задоволені тим, що відбувається?

—Ні, вони не задоволені, але винять у всьому не себе і не Росію, а "укропов".  Це парадокс: люди потрапляють у камеру, їх там б'ють, а потім пропонують йти в ополчення. І вони йдуть.  Мені теж пропонували багато разів. Якщо ти згоджуєшся, тобі дають зарплату. Мінімально 400 доларів. Не хочеш на передову, будеш тут  служити, охороняти. 

—А як вони до вас ставилися? Ви ж "укроп".

—Співкамерники добре. Спільна біда об'єднує.  А конвоїри, ті — по-різному. Були й агресивні. Отримав автомат — і ходить, широкий такий. Але таких меншість. Переважно ставлення було нейтральне.  

—Чому люди, які потрапляють в полон, все одно не змінюють свою точку зору, як ви вважаєте?

—Вони дуже вірять російському телебаченню. Адже кореспонденти російські тут працюють, а наших нема. Наші якщо поїдуть,  у кращому разі одразу попадуть "на підвал", в гіршому — отримають кулю.  І тому вони вірять, що "в Славянске распяли мальчика", що на Майдані споювали, давали наркотики. "Моя знакомая там была, попила чайку, проснулась утром на сцене с плакатом за Майдан".  

— Такі настрої місцевих стали для вас відкриттям?

—Так. У нас говорять, що тут шахтарі проти сепаратистів. А тут всі шахтарі, принаймні, ті, що живуть у містах, "за".

—Зважаючи на це, як ви думаєте, чи можлива єдина Україна?           

—Я вважаю, що Україна відновить свою територіальну цілісність, Донбас  буде українським. Я думаю, що як тільки їх роззброять, як тільки Росія перестане постачати зброю. Частина самих агресивних втече, а і інші сприймуть українську реальність як даність.

—Ви на свободі вже скільки? Що ви зараз відчуваєте?

—Мене в п'ятницю (26 грудня) звільнили. В суботу я вже був у Харкові.  Це таке щастя, коли  розумієш, що вільний. Невимовні відчуття. Побувавши в полоні, розумієш, наскільки демократія — це справжня цінність, наскільки цінним є проста можливість висловлювати свою думку.

 Розмовляла Катерина Іванова