"Феєноорд" - "Динамо" - 0:1. З журбою радість обнялась

Не скажу, що заскочили в останній вагон потяга, що прямує до вирішальної кваліфікації чемпіонської Ліги. Все ж таки у "Динамо" був хоч і невеликий, та все ж таки запас у вигляді домашньої перемоги. Тому повторний поєдинок вони проводили із відвертим огляданням на гру тижневої давнини. Та й, за великим рахунком, у стратегічному сенсі саме команда Сьоміна контролювала загальний рахунок (себто за сумою двох поєдинків). Кияни грали на нічию, бо вона їх цілком влаштовувала. Перемога за такого перебігу подій була справжнім подарунком. І вони його отримали на останніх секундах.

ФЕЄНООРД - ДИНАМО - 0:1. Статистика матчу

Проте язик не повертається сказати, що динамівці були справжніми господарями гри, що протікала на роттердамському "Котлі". Один постріл в стійку, один вихід віч-на-віч із воротарем, два удари в упор – ось динамівський пасив. Погодьтеся, цього надто багато, аби просто відмахнутись, як від докучливої мухи. Киянам пощастило, що не пропустили, і не довелося ламати вибрану на матч тактику. Відверто кажучи, вони просто "відскочили". До того ж, майже не продемонстрували власне гри, за рахунок якої їм може світити щось суттєве в майбутньому. Якщо це хвороба росту, це можна зрозуміти. Як і те, що команда не форсує підготовку, а поступово набуває форми. Проте надто серйозний ризик. Надто багато ставиться на кон. Надто багато помилок. Ось це й тривожить. До того ж, якщо врахувати, що наступний опонент має бути складнішим за дитячий садок Кумана.

Словом, привід для хвилювання є. І таких приводів після візиту до Роттердаму побільшало. Хоча суто математичний висновок, безумовно, позитивний: до омріяної Ліги чемпіонів, яку Київ не бачив з 2009-го, залишився один-єдиний крок. І як мінімум Ліга Європи у динамівців уже в кишені.

А висновок суто візуальний наступний: окрім того, що динамівські футболісти продовжують перебувати в різновекторному функціональному налаштуванні, так ще і їхній тренер продовжує гратися в російську рулетку. Або пан, або пропав – ось тактика ЮрПалича на гру в Роттердамі. Саме так, а не інакше. Попри те, що Сьомін прогнозовано і, вочевидь, цілком слушно вибрав обережну манеру гри з акцентом на можливі контратаки, ця взагалі-то невибухова формула в руках і ногах його команди перетворилася на справжню бомбу уповільненої дії. Справа в тому, що майже не можна було спрогнозувати, яким чином в тій чи іншій ситуації поведуть себе динамівські футболісти. Один неправильний рух – і ти фактично безробітний. А один правильний – і ти герой. Чимось нагадує ситуацію з мавпою та гранатою. Даруйте за порівняння, проте часом гра його підтверджувала, аніж спростовувала.

Судіть самі. Загальновідомо, що команда, яка грає на утримання потрібного рахунку чи відшуковує чужі помилки, за визначенням має бездоганно зіграти поблизу власних воріт. А вже потім шукати щастя у воріт суперника. По-справжньому класній команді рано чи пізно шанс буде представлений. І вона ним обов'язково скористається. Якщо спроектувати цю ситуацію на наш випадок, то справді, динамівці мали шанси у чужій карній зоні. Не багато їх було, тих шансів, та все ж. Проте поблизу своїх воріт динамівці були непереконливими. І це – м'яко кажучи. Занадто м'яко. Як можна, приміром, пояснити момент, коли перебуваючи в здоровому глузді і тверезій пам'яті, динамівський оборонець на рівному місці видає шикарну передачу на хід чужому форвардові. Причому не одному, а одразу двом? Між іншим, той таки динамівський оборонець запам'ятався не однією такою передачею, а одразу двома (другий випадок був просто не таким кричущим). А як пояснити постійні проблеми в центрі оборони? Що, лише відсутністю Хачеріді? А що з Гусєвим коїться? Сьогодні граю, завтра відбуваю номер. А післязавтра – як складеться. А за що Сьомін так уподобав Нінковича? Невже решта ще гірші?

Словом, дуже ризикував Юрій Павлович, коли запланував таку ось гру. Кілька разів його команда балансувала на грані. Проте встояла. Мабуть, хтось дуже щиросердно за неї молиться.

Але в підсумку все обійшлося. Граната не розірвалася. Свої помилки так і залишилися тільки неприємними споминами, а чужі матеріалізувалися. Сьомін виявився переможцем і провидцем. Геніальним тактиком і неабияким стратегом. Власне, можна з цього приводу городити казна що. І все виявиться слушним і доречним. У першу і останню чергу тому, що Сьомін та його команда перемогли. Їм і фанфари, і карти в руки. Не дарма ж кажуть, що найкраще в футболі – то результат. А він, той результат – на нашу користь.

Проте дуже б хотілося, щоб у найвирішальніший момент, тобто в наступному протистоянні за право зіграти в Лізі обраних, динамівський тренер не ставив усе на одну карту. Дуже б хотілося, аби він вразив і нас, і супротивника умінням варіювати тактичний малюнок, вносити зміни в ході матчу. Ще дужче хотілося б, аби його підопічні нарешті зігралися, зігрілися, розігралися, розійшлися, словом, видали таку гру, на яку очікують.

Щоб не було всіляких подвійних тлумачень та невизначеності. Щоб не згадувалась ситуація з мавпою та гранатою. Бо від героя до вигнанця – один крок. Лише один.

Бо Київ зачекався на свою, справжню Лігу чемпіонів. Як зачекався на своє, справжнє "Динамо".

Олександр Солнцев