Свято переможених

Ох і "бдітєльниє" читачі тепер пішли! Присікуються до кожної фрази, а цитати обов'язково перевіряють і пробують на зуб.

У минулій статті я зацитував Петра Панча, і відразу хтось зауважив, що не зміг знайти посилання на цю цитату. Так ніби поза інтернетом і життя нема.

Для особливо цікавих пораджу книжку "Культурне життя в Україні (західні землі): Документи і матеріали. 1939-1953" (Київ, 1994). Ось там на сторінках 78-79 і є враження Панча про його перебування у Львові.

Цитувати можна багато чого мудрого, але завжди знайдеться хтось, кому можна хоч і кілок на голові тесати, а він і далі буде торочити своє.

Ось і цього разу такий "мудрагель" нашкрябав: "Западенці забули, як поляки їх не пускали до Львова і палями били, щоб вигнати з Університету. Совєти витягли з-під пана, навчили митись, побудували школи, дали освіту... Але в бидла коротка пам'ять. Швидко забули все і поїхали до нових панів в Іспанію-Грецію виносити какулі".

Сказати, що це маячня? Думаю, замало. Бо так мислять чимало людей, яким замотиличили голову. І що з того, що нема тут жодної логіки?

Якби цей чоловік мислив логічно, то подумав би: а яким чином виживали поляки, населяючи переважно тільки міста? Якщо вони не пускали українців, то хто їм привозив продукти з сіл, які довкола Львова були у переважаючій кількості українські?

З якого університету виганяли українців, якщо українського університету у Львові не було? Зате був у Празі.

Щодо освіти, яку дали совєти, то це теж цікава інформація. Бо якщо освіти не було, то як могли існувати наукові інституції і видавати безліч журналів та книг? Як функціонувало Наукове Товариство Шевченка без освіти? Як могло у Львові у 1930-тих роках виходити більше українських часописів, ніж на усій Совєтській Україні?

Працюючи над антологією "Розіп'ята Муза",я переглянув усю літературну пресу совєтської України за рік. А на те, аби проглянути усю літературну пресу Західної України мені не вистачило й десяти років.

Що ж, комуністична пропаганда зробила свою справу. А за комуністичною пропагандою стоїть ще й давня російська традиція: ненавидіти іноземців.

Тому й дорікають галичанам за те, що ті їздять на заробітки. Але на заробітки їдуть не тільки галичани, а й прибалтійці, поляки, словаки, болгари, серби, румуни, угорці, а після війни їздили італійці, греки, португальці, іспанці.

Це нормальна річ. А ті мільярди доларів, які привозять на Батьківщину заробітчани, набагато перевищують усі внески в бюджет цілої Східної України.

Перші совєти, приїхавши в Галичину, цілком щиро вважали, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема... відвошивлень. Зараз навіть важко пояснити, що це таке.

Але колись у кожному совєтському місті, на кожному вокзалі були спеціальні приміщення, куди примусово заводили кожного, хто прибував до міста і обробляли його одяг якимись жахливо смердючими дезинфекційними засобами і гарячою парою.

"Визволителі" приїхали на конях і танках, а на "визволителях" приїхали воші.

Анекдот. Чому совєтки носять червоні берети? А це щоб і воші мали свій червоний куточок.

"Визволителі" не розуміли, як львів'яни могли обходитись без такого цінного закладу. А відтак неможливо було полагодити жодної адміністративної справи без свідоцтва про виконане відвошивлення.

Неабияк знервували "визволителів" різальні машини в м'ясарнях, на яких краяли шинку, ковбасу, сир. "Кто ето видумал, так тонко рєзать?" І машини зникли.

Найбідніша львівська служниця виглядала багатше вбраною за жінку офіцера. Якось дружина совєтського полковника дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її в тому, що та обікрала попередню господиню.

Не було ради: мусила служниця закликати попередніх господарів, і ті засвідчили, що вона те все надбала сама. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має лише одну подерту сорочку. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився зі служницею.

Цей дійсний випадок з життя мовби зійшов зі сторінок романів Даніели Стіл.

Якщо ви читали твори радянських письменників 1920-30-тих років чи спогади про ті часи, то могли не раз натрапити на описи важкого життя. Навіть державні службовці змушені були потерпати від постійного дефіциту. Тому й не дивно, що у Львові могли відбуватися такі сцени, як ця.

Підходить солдат на базарі до баби, яка продає булочки, і запитує: "Купіть можна?" "А чому ж би нє? – відказує баба. – Купуйте, будь ласка". Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: "Можна?" Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: "А можна іщо одну булку купіть?" "Можна", – каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: "А третю можна купіть?" – "Можна і третю, і четверту, і всі". Вояк витріщив очі й процідив: "Вот, как тут живут, можна купіть, сколька угодно".

Ще одна дратівлива річ, яка була зображена у моєму романі і викликала звинувачення в антисемітизмі – це те, що в Західній Україні слово "єврей" було образливим. Критик Яна Дубинянська так і написала: "залишимо це на совісті автора".

Нічого не маю проти. А однак охоче поділюся своєю совістю з Нікітою Хрущовим: "Во Львове и других западноукраинских городах была также большая еврейская прослойка, как среди рабочих, так и среди интеллигенции.

Не помню, чтобы от этой части населения исходило что-либо отрицательное, антисоветское. Среди еврейских рабочих и интеллигенции было много коммунистов... А когда мы собрались на митинг во Львовском оперном театре, то пригласили туда и украинцев, и евреев, и поляков, в основном рабочих, хотя пришла и интеллигенция.

Выступали там среди других и евреи, и нам странно было услышать, как они сами говорили: "Мы, жиды, от имени жидов заявляем..." и прочее. Дело заключалось в том, что по-польски евреев так называют в обыденной речи, не имея в виду ничего дурного.

Мы же, советские люди, воспринимали это как оскорбление еврейского народа. И потом, в кулуарах собрания я спрашивал: "Отчего вы так говорите о евреях? Вы произносите - "жиды", это же оскорбительно!". Мне отвечали: "А у нас считается оскорбительным, когда нас называют евреями". Для нас слышать такое было очень странным, мы не привыкли к этому. Но если обратиться к украинской литературе, то в ней слово "жид" тоже звучит не ругательным, а вроде определения национальности".

Якщо цього мало, то ось вам свідчення Соломона Ґольдельмана (1885 – 1974), визначного діяча української єврейської громади, вченого-економіста, члена Центральної Ради. Він був автором кількох праць, а серед них і такої: "Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920 рр." (Мюнхен, 1963).

У січні 1964 р. він писав: "Термін "жид" є властивим українській мові, як теж іншим слов'янським мовам, уживання його є природнє і не має зневажливого характеру, як у мові російській. Уважаю, що в Совєтській Україні приписано уживати виключно слова "єврей" зі святенництва, щоб не викликати у читачів, котрі звикли до образливого сенсу слова "жид" у російській мові, за підозріння автора в антисемітизмі. Очевидно, ніхто з читачів моєї монографії не запідозрить в антисемітизмі її національно-жидівського автора.

І справді, я уживаю послідовно цієї термінології в моїх українських творах уже з 1918 р. , коли я почав говорити і писати українською мовою... Взагалі, я засадничо ніколи не погодився б на уживання терміну "єврей" у моїх українських працях, бо добачав би в тому святенництво та боягузтво".

Дивно, як люди, володіючи мінімальними знаннями, але задурманивши голову агітками, намагаються заперечувати факти. Ось вони, мабуть, на повному серйозі і сприймають той Дєнь Пабєди, який демонструють тепер і в Україні, і в Росії.

Свято це давно вже перетворилося на фарс, де ряжені "ветерани", яким на вигляд не даси більше 70 років, розповідають з пафосом, як вони ходили у розвідку. І це в той час, як наймолодшому зі справжніх ветеранів зараз мало б бути 86 років. У такому віці не дуже помаршируєш по спеці. Та не дуже й водачкі нап'єшся.

А в той час, як "визволителі" та переможці тішаться склянці горілки і тарілці гречки, "визволені" та переможені гарно собі у пенсійному віці відпочивають, роз'їжджаючи по цілому світу та ласуючи екзотичними стравами.

Юрій Винничук