Україна повертається

Із купою проблем, натужно й невиразно, чимчикуючи по муках і наших нервах, Україна взяла максимум у двох важливих матчах – проти Білорусі та Македонії. Передовсім тому, що суперники виявилися ще більш прогнозовані, ніж ми. Проте акцент варто робити на тому, що Україна, попри всі негаразди, повертається в боротьбу за три перші місця. І це – зараз головне. Особливо після словацької безнадії. Хоча особисто я виокремив би першочергово наших уболівальників – що в Борисові, що у Львові. Їхній вклад у ці результати – неоціненний. А вже потім було ходіння по муках від Фоменка та його олов'яних солдатів.

БІЛОРУСЬ - УКРАЇНА - 0:2. Все про матч

Команду можемо хвалити лише за результат. Гри як не було, так і немає. Але все пізнається в порівнянні. Так ось, в порівнянні з першою грою проти Словаччини прогрес очевидний. Бо тут маємо хоча б очки. Й це однозначно добре. Адже очікуваної й оспіваної колись апологетами раннього Лобановського гри, власне, не буде. За цього тренера. Та й за цих футболістів. Відтак краще менше, та краще.

Чому не буде іншої гри за каденції Фоменка? Про це вже неодноразово говорив, скажу й ще раз – Михайло Іванович ставить ту гру, яку засвоїв ще в середині восьмидесятих. Ця формула приносить вряди-годи потрібний результат, тож міняти її Фоменку немає резону. Не той вік. Не той характер. Ось він і продовжує вперто тулити фактично трьох хвилерізів проти будь-якого опонента, натомість діючи фактично без форварда. Загалом, має право. Втрачати Михайлу Івановичу нічого, до того ж у минулому відборі звання реаніматора (майже рятівника нації) він здобув. Відправити його у відставку лише тому, що його команда грає в футбол минулого століття, достоту складно. Непроста то процедура; до того ж Михайло Іванович близький друг нинішнього очільника національної федерації. Відтак треба змиритися з тим, що є.

УКРАЇНА - МАКЕДОНІЯ - 1:0. Все про матч

Чому принципово іншої гри ми не бачитимемо і у виконанні наших футболістів? Тут ще простіше. При видимій альтернативі (тобто наявності достоту широкого списку потенційних кандидатів) Михайло Іванович свідомо звужує цей вибір. Окресливши раз коло обраних футболістів, тренер від нього майже не відступає. Тому й грає в нього постійно незабивний низькорослий форвард, а найрезультативніші нападники чемпіонату виклик не отримують. Відтак національна команда має такий собі камерний, певним чином законсервований вигляд. Добре, коли ця команда перебуває в нормальному функціональному стані, коли флангові виконавці не лише біжать, а й здатні виконати націлену передачу. Про яскраво вираженого центрального півоборонця сенсу говорити немає. У нас це однозначний дефіцит. Тому якщо й створюємо щось попереду, передовсім завдяки зусиллям крайків. Коли ж той стан незадовільний, отримуємо щось на кшталт гри в Борисові.

Найкраще з того, що привезли із Білорусі – результат. На перемогу не награли. В суто змагальному сенсі. Нудні й одноманітні дії впродовж ледь не всього поєдинку, відсутність бодай натяку на те, за рахунок чого можна змінити ситуацію. Як на мене, цю патову ситуацію розрядили наші суперники, які виявилися ще кострубатіші за нас. Грати фактично в п'ять оборонців і без форварда, при цьому чогось очікуючи – марна справа. Велике таким не до снаги. Як і талан. Фортуна зіграла за нас. Один удар у площину воріт із нашого боку – й перемога 2:0. Безсумнівно відскочили. Навіть не знаю, за що таке щастя. Хоча коли забили другий, камера на мить вихопила вираз обличчя нашого головного. Він був на тренерській лаві, але погляд і думки – десь угорі. Мабуть, дякував Творцю за милість. Бо окрім Нього й суперника, дякувати, за великим рахунком, нікого.

Ну, на нашу користь можна тулити аргументи на кшталт "було бажання", "не опускали руки", проте лише цього замало задля того, аби матеріалізувати амбіції 45-мільйонної країни, в якій ледь не кожен чолов'яга спить і бачить себе футбольним стратегом. Було бажання і в Люксембургу чи тієї ж Білорусі, але цього, певна річ, не вистачить, аби стрибнути вище голови.

Україні стрибати вище своєї голови в грі проти Македонії було не обов'язково. Македонія на "Арені Львів" постала такою собі копією Білорусі – і сам не гам, і чужому не дам. Вочевидь, обмежений як тактичним вибором, так і (особливо) кадровим наставник балканців не міг собі дозволити діяти іншим чином. Зовсім не дивно, що й Фоменко не міг собі дозволити відступитися від раз і назавше обраного шляху – із все тими ж трьома номінальними хвилерізами, тим же незабивним форвардом. І створенням загрози винятково від флангових гравців. Позаяк виконавська майстерність у наших таки вища, навіть за такого достоту обмеженого інструментарію вони можуть розраховувати на прийнятний результат. Певна річ, у матчах проти таких команд, як Білорусь чи Македонія.

Гру, як і в Борисові, виграли за рахунок активності флангів. Особливо їх наконечників – Коноплянки та Ярмоленка. Суперник до такого перебігу подій виявився не те, що не готовим, а елементарно неспроможним. Варто було Ярмоленку чи Коноплянці увімкнути швидкість, як фактурні, проте неповороткі опоненти виявлялися статистами. Кілька разів нашим вдавалося застосовувати колективну швидкість, і це одразу ж заганяло гостей у ступор. Але навіть на тлі такого невибагливого суперника Україна проявила й свої слабкі риси. У першому таймі провалилася наша центральна ланка захисту – ситуацію витягнув П'ятов. В таймі другому Хачеріді, як здалося, завалив у карній зоні македонця, однак суддя це трактував як симуляцію. Натомість пенальті на нашу користь призначив у схожій ситуації…

Про останні хвилини гри взагалі промовчу – віддали бездумно ініціативу й ледь не поплатилися, бо в такій обстановці навіть вайлувата Македонія може заштовхати "шальну" кулю.

Тим не менш, переможний рахунок втримався. Забити більше не змогли (а крім пенальті й нагод особливих не було), в той час як суперник на нічию, будемо відверті, й не награв. Тому можемо вважати, що все завершилося не лише благополучно, а цього разу й закономірно. Відтак можемо зробити несміливий висновок, уречевлений наступним робом: на даному етапі в нашій групі принаймні в трійці Україна має бути. Цю крихку впевненість має закріпити останній поєдинок року – в Люксембурзі. Про глобальніші речі говоритимемо у Новому році.