Крим і пострадянський простір

Зараз багато говорять, що Крим створив найбільшу кризу в Європі з часу завершення "холодної війни". Але, можливо, найвищі тектонічні хвилі через кримську кризу підуть саме пострадянським простором, де відбувалося геополітичне змагання України й Росії.

З одного боку на Кримі в певному сенсі завершилась радянська імперія і спроби її відновлення нинішнім керівництвом Росії. Бо отримавши порівняно невеликий шматок у вигляді кримського півострова, Росія назавжди втратила Україну. А без України, як влучно зауважив колись Збігнев Бжезинський,  Росія імперію не відбудує...

Але  цікаво поглянути на те, як голосували на Генеральній асамблеї  ООН нові незалежні держави. Власне, це голосування показує, як розділився пострадянський простір у виборі між Києвом та Москвою.

Росію твердо підтримали тільки дві держави – Білорусь і Вірменія, проголосувавши проти резолюції "Територіальна цілісність України". Чи означає це, що ці країни твердо за Росію і проти України? Ніби так, але не все так однозначно.  Багато хто з нових незалежних держав був вражений тим, як діяли – чи радше не діяли – українські війська у Криму. Річ у тім, що в Україні багато пострадянських держав бачили певну противагу Росії через здатність Києва протистояти Москві, в тому числі - й військовою потугою. Не в Естонії і не в Грузії бачили противагу, а саме в Україні, яка єдина з пострадянських республік  могла розмовляти з екс-метрополією впевнено і та "ти".  До України тяжіли тому, що це була також сильна і військова потуга, яка могла і за себе постояти, й інших не дати нікому образити.

Після Криму Україна зазнала сильного іміджевого удару. Виявилось, що її армія далеко не рівня російській – навіть на власній території. Цікаво, що в інтерв'ю українському телебаченню білорус Лукашенко прямо дорікав українцям: "Чому ви залишили? Чому ви вивели свої війська звідти... Крим здали. Чи це не де факто визнання, що сьогоднішній Крим не є територією України?"...

Білорусь Аляксандра Лукашенки, як завжди, маневрує. Їй і Росія дорога, і Україну далеко відпускати не хочеться. Вже сам факт, що виконувач обов'язки президента України Турчинов здійснив наразі один закордонний візит – до Білорусі на тригодинні переговори з Лукашенком - вже красномовний факт. Але Білорусь не могла не підтримати Росію в ООН – все ж таки має Союзну державу з Росією. Окрім того, за Україною хоч Захід стоїть і підтримує її, а хто за ізольовану Білорусь Лукашенки стоятиме? Повна сирота! Єдиною опорою була Україна, і та в Криму посипалась як картковий дім – прикро від цього Лукашенкові!

Вірменія ж голосувала не за Росію, а за своє право на Нагірний Карабах. І за Росію, звичайно, як гаранта безпеки Вірменії  в разі бойових дій з Азербайджаном, який з кожним роком стає дедалі сильнішим й сильнішим у військовому плані, маючи купу нафтодоларів. Фактом однак залишається  те, що Україна не працювала активно з Вірменією і вся її кавказька політика зациклювалась на Грузії.

Однозначно підтримали Україну в ООН країни старого ГУАМу – Грузія, Азербайджан та Молдова.  Грузія вже побувала в нинішній українській шкірі, коли в неї Росія відтяпала Абхазію і Південну Осетію. Азербайджан теж лишився без Карабаху. Молдова – без Придністров'я. Але не лише в сеператистських проблемах причини підтримки цими країнами України, а також в стратегії цих держав збудувати пояс стримування Росії на пострадянському просторі і в намаганні  зблизитись із Заходом. Все ж, враховуючи розміри й порівняно невеликий військовий потенціал цих країн, дії трійки на підтримку України – сильний і сміливий крок. Справді, друзі пізналися у біді!

Як розглядати той факт, що Казахстан та Узбекистан в ООН утримались? Нейтралітет? Чи все ж таки небажання ставати на бік Росії – особливо з боку Казахстану, який, як частина Митного Союзу і у майбутньому член Євразійського Союзу, мав би проголосувати проти України... Казахстан наляканий проблемою своєї Півночі, населеної слов'янами та козаками, і заяву Жириновського про Північ Казахстану як наступний Крим можна сприймати лише як жарт, а можна й дуже серйозно. Саме переляком можна пояснити заяву МЗС Казахстану на другий день після референдуму у Криму, що він був "вільним виявом волі населення Криму".  Трохи оговтавшись, Казахстан в ООН утримався – що вже є красномовним кроком.  Те ж саме й з Узбекистаном, враховуючи той факт, що Україна не вела в Середній Азії дуже активної політики.  В певному сенсі утримання Казахстану та Узбекистану в ООН є сміливішим кроком, аніж неучасть у голосуванні трьох інших середньоазійських держав.

Вирішили не брати участі в голосуванні  Киргизстан, Таджикистан та Туркменістан. Вони і Росію не хотіли підтримати, і Україну не могли! Ну, і утриматись теж не могли – бо це був би вияв симпатій Києву, оскільки голосування в ООН показало, що Росія опинилась в ізоляції - поруч з десятком недемократичних держав-парій планети. Враховуючи скільки таджиків та киргизів працює в Росії, вже сам факт неголосування разом з Росією є теж сміливим кроком... З Тукменістаном, який скрізь підкреслює свою нейтральність, складніше. З одного боку історія давніх газових взаємин з Україною, з іншого - Україну в ООН все ж підтримала демократична сотня держав, які або є усталеними демократіями, або лише починають шлях в правильному напрямку. Тому з цієї точки зору, враховуючи внутрішнє облаштування Туркменістану, краще, щоб він не брав участі в голосуванні, хоча Київ та Ашгабад і далі мають стратегічне партнерство.

Прикрість кримської ситуації в тому, що на пострадянський простір впевнено повертається примат сили.  Тому Україні справді важливо зараз почати серйозні реформи, стати за кілька років міцно на економічні ноги і зміцнити демократію, а також активно інтегруватися в Європу. Одним словом, бути успішною країною з модерною внутрішньою моделлю. Щоб як магніт притягувати пострадянські країни, протиставивши свою успішність російській ставці виключно на силу. Ні, ні, військо українське теж варто нарешті збудувати...

Ростислав Хотин