Валуєв жив, Валуєв живе

Російську мову створили українські діячі, які на заклик Петра І прибули до Москви і Петербургу. А творили вони її на основі тої книжної мови, яка панувала в Україні. В першу чергу це стосувалося абстрактних термінів, які всі були скомбіновані на основі латини й німецької мови.

Першого листопада в Торонто відбулася міжнародна конференція присвячена річниці Валуєвського указу. Не знаю, чи щось подібне відбулося в Україні. У нас воліють применшувати роль цього указу і взагалі вдавати, що він не причинив жодного лиха.

У доповіді професора Максима Тарнавського прозвучало оригінальне бачення наслідків указу. Перекривши кисень українському слову в Росії, царат мимоволі сприяв зближенню українців з галичанами. Українські письменники почали їздити в Галичину, публікувати там свої твори в часописах і видавати книжки. А це у свою чергу сприяло розвитку української літературної мови, її уніфікації. Якщо б не відбулося цього зближення, то сьогодні ми мали б дві літературні мови, а хтозна чи не дві нації.

Але звісно, що ця користь від Валуєвського указу не применшує шкоди, бо через заборону мови багато українських інтелектуалів змушені були писати російською мовою, а чимало письменників Україна так і не дочекалася, бо їхній талант було придушено ще в зародку.

Жодна інша нація в світі не пережила такого жахливого терору. Були нації, котрі ламалися значно раніше, ніж за триста років і то при куди лагідніших режимах. Шотландці, втративши державність майже в один час із українцями, відреклися рідної мови без голодоморів, переселень на Сибір і без масових розстрілів.

Взагалі проблема літературної мови не є така проста і в різних країнах вона вирішувалася по різному. В Норвегії тривалий час панувала літературна мова данська. І щойно з середини ХІХ ст. після з'яви в друку народних казок, почала утверджуватися літературна мова на основі народної норвезької мови. В результаті Норвегія нині має дві літературні мови.

У давні часи існувало в Україні кілька книжних мов, в тому числі й латинська і польська. Що ж до тієї книжної мови, яка згодом стала літературною російською, то вона навіть тоді, коли творив Сковорода ще не була ані українською, ані російською, а "була, – як писав у 1862 р. у львівському часописі "Вечорниці" кубанський козак, поет Василь Мова-Лиманський, – рівно далека від обох народніх мов".

Російську мову створили українські діячі, які на заклик Петра І прибули до Москви і Петербургу. А творили вони її на основі тої книжної мови, яка панувала в Україні, вони ж таки були авторами тисяч слів, яких доти в російській мові не існувало. В першу чергу це стосувалося абстрактних термінів, які всі були скомбіновані на основі латини й німецької мови.

У 1720 р. Петро I видав указ, щоб усі книги з українських друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилали до Синодальної контори. Та для чого ж їх було "ісправляти", якщо це й так російська мова? І чому ж сучасні видання пам'яток так званої "древнєрусской літєратури" видаються в перекладі, якщо вони писані по-московському?

Вперше про українську мову, як про "російсько-польський діалект" заговорив М. Ломоносов. Згодом, цю тезу підхопили й деякі інші московські діячі, і на початку XIX ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично настроєний історик М. Греч писав: "Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго-западной России, и может даже назваться областным польским".

Не випадково міністр внутрішніх справ П. Валуєв у відомому циркулярі 1863 р. про заборону друку книжок українською мовою відзначив, що "никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; ...общерусский язык... так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык".

А полтавський губернатор фон Багговут у доповідній записці міністрові внутрішніх справ у 1914 р. серед багатьох заходів пропонував і такий: "Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что "украина" — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было".

Так от звідки черпає натхнення невтомний Вадік Калєснічєнка! Як, зрештою, і Бузина, який пише, що Тарас Шевченко у своїх творах взагалі не згадує ніде жодного українця, чи українки. І у листах та щоденнику він ніби навмисне уникає слова "українець".

Нісенітницю про те, що слово "українці" з'явилося тільки напередодні першої світової давно і наполегливо розповсюджують московські шовіністи. Розраховано це, звісно, на таких самих телепнів, які це твердять. Жоден поважний російський науковець нічого подібного не написав. Зате любителі стараються, аж зі шкіри вилазять.

Звичайно, в царській Росії "українці" вважалися малоросами і українцями їх називати заборонялося. Але, якщо до Шевченкових творів приглядалися з мікроскопом, то у його сучасників ми таки натрапляємо на "українців". Ось вірш П. Куліша надрукований в журналі "Основа" у 1861 р.:

Густий морок скрізь по хатах,

Густіший в будинках,

Що нема душі живої

В сестрах українках...

Крім того ж, на превелике щастя, Галичина попала під Австрію, і тут ті ж самі східняки-українці могли опублікувати все, що заборонялося у них вдома. Вони уже не мусили ховатися від цензора і не тільки ідентифікували себе, як українців, а й гостро виступали проти московщення та імперського шовінізму.

Згаданий вище Василь Мова-Лиманський писав: "Та й чого ж народ почне сміятися над своїм рідним словом, яким він балакає, яким виливає горе і радість своєї душі, яким щодня молиться Богу? Хіба тим, що воно мужицьке, хахлацьке, як кажуть наші кохані "браття"? Так народ же – не пани, полупанки і перевертні. Просту мужицьку мову Шевченка зве він святим словом, а вкажіть, добродійство, хоча одно що-небудь на московській мові, що б признав би народ не то що святим словом, а хоча б своєю правдивою мовою? Нічогісінько не найдете, хіба збрешете що-небудь. Нам не один раз траплялося чути, що простий українець, побачивши Євангеліє на московській мові, казав дивуючись: "Дивись, брате! То було тільки бомаги (документи, – Ю. В.), казки та побрехеньки писались по-московській, а тепер уже сучий москаль і Боже слово верзе по-своєму!" Так то любить і поважає наш народ московську мову!"

В журналі "Основа", який видавався в Україні у 1861-1862 рр. і був таки цензурою закритий, не зустрінемо жодного випадку, аби москаля названо "руським". В числі за травень 1862 р. читаємо: "голови і писарі, повиучувавшись на московський лад і по московським книжкам грамоті, одрізняються од народу, робляться перевертнями".

Вже у наш час інженер за фахом, але "філолог-любитель", як він себе називає, і голова секції слов'янських мов (?) київського товариства російської культури "Київська Русь" А. Желєзний у брошурі "Правда об украинском языке и проблеме двуязычия" (1995 р.) стверджував, що: "возникновение украинского языка — это следстие ополячивания славянорусского языка"; "Самое подходящее название для этого языка — русско-польский диалект, хотя мы называем его украинским языком".

Та не всі москалі були такими телепнями. Ось що можна вичитати у праці "Курс русской истории" В. Ключевського: "Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а "великоруське" місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською".

В Едмонтоні в музеї отців Василіан розглядаю колекцію старовинних мап. І бачу там Україну або Русь. На славетній мапі Боплана з 17 сторіччя – теж є Україна. Московія окремо. Хоча, як нам відомо від збузинілих пропагандистів, Україну вигадали австріяки. Щойно на мапі з 1805 року вигулькує Russia, а України вже нема. Можливо, якби я був російським нациком, то зросив би цю мапу розчуленими сльозами. Натомість я подався до величного пам'ятника українській ковбасі і поклав квіти. Бо ковбаса – це наша гордість.

Писано в Торонто, Канада.

Юрій Винничук