Кого хвилює Хвильовий

Такого напруженого ритму, як у романі "Моя божевільна" Світлани і Андрія Клімових, синкопованого трагічними схлипами з історії українського радянського письменства на кшталт загибелі Хвильового і знищення цілого класу пролетарської літератури, вже давненько не траплялося у розміреній бібліографії Розстріляного відродження.

Справді, усі ці "повісті про Харків" писалися здебільшого в еміграції, вибірково, епізодично, з публіцистичним надривом і щоденниковою герметичністю. Сам хвилюється і нас хвилює — пригадуєте, про кого це? Натомість повновагого твору про трагедію української культури у самісінькому серці Радянської України – столично-пролетарському Харкові – у найближчій історико-літературній ретроспективі не спостерігаємо.

Тож перед нами у безумному леті до свого безславного кінця проминає у "Моїй божевільній" хвацька кавалькада знакових постатей з будівничих Загірної комуни, тлумачаться обірвані на півслові таємниці (зокрема щодо ненаписаного роману Хвильового), описуються п'янки-гулянки столичної літературної братії, цехові, родинні та інші причинно-наслідкові зв'язки, що швидко згоряли у жаркій репресивній заметілі Розстріляного Відродження. "Там стояли те, кого она знала, – тесная группа, и с ними Казимир Валер, художник. Она не могла не узнать эту худую сутулую спину, прямые плечи, длинные легкие волосы, хрипловатый, полный насмешки голос".

Відбувається романна містерія на тлі знайомих з хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр "Березіль", спорожнілий будинок "Слово". Коротко, майстерними штрихами змальоване божевільно-трагічне бенкетування письменницької братії початку 1930-х років, викликане страхом перед політичними репресіями. І відтворено усе це з прискіпливою увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до Літературного музею, і роману недаремно передують рядки про те, що обоє мали свого часу спілкувалися із зацілілими героями свого епохального кошмару.

Тож написаному, як-то кажуть, цілком можна вірити.