Знову Польска до Кийова?

...Донедавна Анджей Стасюк, черговий кум станіславської школи-феномену, який з легкої руки тамтешнього Юрка Андруховича продістався до наського городу з польських кресів, лише легкокрило ширяв над непідйомними огромами національного матеріялу. На якому, зауважимо, громузляли свої преміяльні штахети поліські автори з житомирсько-київським прошарком на кшталт Пашковського з Медвідем і Назаренком.

Натомість Стасюк не заходив аж так глибоко у стосунки з українським контекстом. Він сходив з потягу, як сам значив, де-небудь в степу, маючи в торбі лише пляшчину чемергесу, закорковану кукурудзяним качаном, і збірку якого-небудь Валенрода. І виходили з того чудові новелі про край-мій-рідний-край-чудовий-край-Черемоша-і-Прута.

Тобто елегійне сумовиння за вкотре втраченою батьківщиною від Сяну-до-Дону і знову Польска-до-Кийова. Хоча ні, геополітики у Стасюка було обмаль, а мовилося здебільшого про геопоетику. Хибною рукою підпилого майстра водила магія образу, вона ж творила краєвид перед похмільним оком спостерігача. Бери, мовляв, та записуй придорожні враження-розмови, без жодного тобі стрибання в чужу гречку згаданих геополітичних інсинуацій.

Натомість у своїй новій збірці "Галицькі оповідання", яка вийшла друком у "Видавництві Старого Лева", Анджей Стасюк заходить в Україну трохи з іншого боку – широко відчиняючи двері власного "подорожнього" стилю у дещо нову для нього антропологічну країну незвіданих родинних зв'язків, причин і наслідків.

Як би це простіше пояснити? Коротше, раніше у системі жанрово-національних координат географія спогадів Стасюка обмежувалася лише "польською" пам'яттю поколінь. Натомість у новій збірці автор своєї національної приналежності (стилю, кута зору і аналітичного градусу) ніби як не змінює, але розширює засяги інтерпретації на славний галицький край. Таким чином, тихою сапою східні степи вкотре побраталися із західними горами під не зовсім тверезим поглядом польського автора-прикордонника.

Добре це чи погано? З одного боку, українській історії не звикати до зайшлих з чужинних країв-літератур варягів, і Стасюк не перший і не останній з тих, кому судилося тягти жанровий плуг разом із геополітичною ковдрою у свій стилістичний бік. Здавалося, що тут поганого? Чи не останній тракторист в Україні, у своїй збірці він береться поєднати східну замріяність-байдикуватість із західною завзятістю-хитруватістю.

У головного героя "Галицьких оповідань" обличчя лиса-пройдисвіта, він порядкує біля наської прозової клуні, де не видно натомість мармиз видатних представників жанру на зразок згаданого Пашковського і Медвідя, і готовий цю саму клуню перетворити на власну кухню. Причому у рекордні строки!

Рецептура, як ми вже казали, проста: виходиш в поле, там де нескінченні рядки-буряки, що їх наші колишні бібліотекарі десятиліттями не обробляють, і чешеш собі подалі від рідного Panstwowe Gospodarstwo Rolne (форма соціялістичної земельної власності в Польщі 1949-1993 рр.) аж до тутешнього спілчанського колгоспу. Здається, форма теперішнього меліораційного письма в Стасюка цілком сприяє такій ужинковій творчості.

Анджей Стасюк. Галицькі оповідання. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. - 120 с.

Приєднуйтеся також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленням розділу!