Всьо чотко

Це як зі старшими знайомими або дорослими родичами. Спочатку вони відкривають для тебе всі принади дорослого світу, потім вони ж таки попереджають тебе про сумнівність усіх цих принад. Попередження, втім, нікому не потрібні – кожен сам має пройти свій шлях пізнання, розчарування й подальшого утвердження, з чужих слів усе це зазвичай не сприймається. Тому важливо, аби дорослого життя тебе вчили люди з добрим почуттям гумору.

Коли я почув їх уперше? 90-го року, влітку. На якомусь патріотичному святі, трішки збоку від усіх, збоку від трибуни з патріотичними гаслами, лежала на траві патріотична молодь (очевидно, після вчорашніх бучних святкувань) і слухала на касетному магнітофоні (так-так – на касетному магнітофоні, якщо хто не знає чи забув) перший альбом "Братів Гадюкіних". Я сів поруч, почав слухати. Підвів погляд до неба. В небі в цей час відкрились портали й на землю зійшло благословення. Життя стало іншим.

Думаю, це показово, що вони звучали поза трибуною. Показово й характерно. З одного боку – це дійсно була справжня українська музика, така, якою вона й мала бути в розумінні тисяч молодих українців, що чіпляли собі на сорочки та футболки свої перші синьо-жовті прапорці; з іншого – вона була настільки справжньою (себто, настільки українською), що уявити її на трибуні, поміж пафосних віршованих строф та державницьких спічів було просто неможливо.

Патріотизм не завжди вартий рок-н-ролу, зате справжній рок-н-рол завжди є виявом патріотизму, що б ми під ним не розуміли. А "Гадюкіни" для нас – тодішніх сімнадцятилітніх, без розуміння дорослого життя, проте з купою до цього життя претензій – був справжнім (та що там справжнім – єдиноможливим) виявом патріотизму. Передусім у своєму антипатріотичному запалі. Виявлялось, що можна було любити батьківщину не лише на мітингах і в церкві, але і на рок-концертах. Нас це влаштовувало. Інша річ – влаштовувало це лише нас.

Виявлялось, що можна було любити батьківщину не лише на мітингах і в церкві, але і на рок-концертах. Нас це влаштовувало. Інша річ – влаштовувало це лише нас

92-го року, коли національно-визвольні змагання здебільшого завершились (причому – завершились перемогою, що з національно-визвольними змаганнями трапляється не так часто), запал почасти спав, почасти трансформувався в професійну потребу подальших мітингів та засідань, нам – тепер уже майже двадцятилітнім, проте так само недосвідченим і сповненим претензій до дорослого життя) – трапилась нагода познайомитись із "Гадюкіними" особисто.

Часи змінювались, почались часи жорсткого виживання, а в них саме вийшов другий альбом (навіть вініл з'явився), тож вони приїхали до Харкова його, цей альбом, презентувати. Приїхали як справжній гурт – із великими афішами у великому залі. Поза контекстом національно-визвольних змагань, без мітингів і прапорів. Не знаю, чи відсутність контексту, чи нетямущість місцевих промоутерів, але щось призвело до того, що обидва концерти (а грали вони два концерти) пройшли в напівпорожніх залах, що не завадило, звісно, тим обраним, що прийшли, отримати свою пайку одкровення й щастя.

Ми – патріотично налаштована молодь міста Харкова – вирішили, що це наш шанс, і чекали на кумирів так, як праведники чекають на Божий суд. Себто, з нетерпінням і почуттям зловтіхи. Нарешті, – думали ми, – нарешті ми отримаємо те, на що заслуговуємо. Можна лише пошкодувати тих, хто все пропустить і нічого не почує. В день першого концерту ми підійшли на чорний вхід. В наших серцях була любов до України, в наших руках – двадцять літрів пива й літр чистого спирту. Божий суд не омине нікого, – думали ми.

Після концерту, вливаючи в кумирів рештки пива й вантажачи їх потому до автобуса, ми думали: життя – річ безкінечна й незбагненна, воно поєднує в собі непоєднуване, воно не вміщає в собі найнеобхіднішого, воно мішає праведне з грішним, воно утримує нас у собі силою своєї любові та ніжності. Ну, насправді ми думали про те, як пошвидше дотранспортувати їх до готелю. А дотранспортувати в 92-му "Гадюкіних" до готелю після концерту це те саме, що дотранспортувати до готелю апостолів після таємної вечері. Любов до них була глибокою, життя видавалось безкінечним, Кузя за якийсь час поїхав лікуватись.

Тепер ось ми виступаємо з ними на одному фестивалі, вони грають якраз перед нами, і це чудова нагода ще раз їх послухати. Себто, ще раз послухати те, з чим виростав, що зробило тебе таким, яким ти насправді є. Послухати й потішитись за всіх нас – сьогоднішніх сорокарічних і двадцятирічних, тих, хто вважає себе досвідченим і тих, хто знає, що не знає про це життя нічого. Потішитись і позаздрити самим собі – за те, що в нашому житті свого часу трапились "Брати Гадюкіни", з їхніми трубами й їхнім акцентом, з їхнім захопленням "Роллінг Стоунз", з їхнім "бандерштатом" і "файним містоом" (прикметно, між іншим, що два великі рок-фестивалі мають назви їхніх пісень).

Нам усім страшенно пощастило з музикою, яка нас виховує. Нам загалом усім страшенно пощастило – оскільки така музика могла виникнути тільки тут. Під іншими небесами все це звучало б поза всяким сумнівом фальшиво. У будь-якому разі – не так чотко.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!