Яблуко

Двадцять один рік тому, давно, дуже давно, можна сказати в минулому житті, тут були такі ж високі будинки і такі ж фантастичні перехожі. Перспектива другої авеню була такою ж космічною, а вуличні жебраки так само були подібні до проповідників – до них дослуховувались, не в усьому з ними, щоправда, погоджуючись.

От тільки тоді, в минулому житті, був лютий, вулиці були засніжені й жебраки відверто мерзли, не припиняючи при цьому проповідувати. Тоді ж уперше трапилось познайомитись із українцями Нью-Йорка. Це було пізнавально, слід сказати – ти раптом бачив людей, які любили Україну, дивлячись на неї крізь цілком інакшу оптику.

Виявилось раптом, що любов, якщо це справжня любов, передбачає існування різних поглядів на предмет любові, різних тактик і різних стратегій. А головне – різного темпераменту. Нам – тим, хто приїхав – було по двадцять років, тож спілкуючись із представниками старих "еміграційних хвиль", ми спілкувались не просто з невідомою нам країною – ми, як би голосно це не звучало, спілкувались із її історією – історією ще живою, історією, яку можна було наживо почути, щось уточнюючи й у чомусь сумніваючись.

Виявилось раптом, що любов, якщо це справжня любов, передбачає існування різних поглядів на предмет любові, різних тактик і різних стратегій.

Так чи інакше це було цікаво. Й корисно. Хоча місцями й анекдотично. Пам'ятаю, як якось після читання віршів до мене підійшла старша пані з ксерокопією сторінок медичного словника й сказала таке: молодий чоловіче, ви вчора читали свої вірші, і там у вас було слово "полюції". Ви ще молодий і певне не знаєте, що це слово значить, то я вам принесла копію з медичного словника, аби ви прочитали й подумали, чи можна такі слова вживати в українських віршах. Я справді був доволі молодий, що не завадило мені, втім, поставитись до цієї історії з гумором і зберегти про це місто та українців, які в ньому живуть, щонайтепліші спогади. Виходячи бодай із того, що любов (якщо це справжня любов, нагадаю) передбачає іноді відмінності в трактуванні деяких базових і фундаментальних речей. Я говорю, звісно, про українські вірші.

Потому доводилось багато разів повертатись до цього міста. До якого, варто зауважити, так і не виходить звикнути. Що не так вже й погано – мають бути речі в цьому житті, що будуть дивувати й наснажувати тебе стільки, скільки ти в принципі здатен бодай чомусь дивуватись та бодай чимось наснажуватись. Ну але я не буду тут розводитись про хмарочоси та жовті таксівки. Я краще далі розповім про українців, яких кидає світом, перекидає з континенту на континент, які виїжджають у пошуках щастя, проте не відмовляються при цьому від усіх тих нещасть, від яких щойно тікали.

За час, що минув звідтоді, з того лютого, себто за двадцять один рік, трапилось бачити й чути таку кількість історій переїздів, навчань, освідчень, одружень, повернень, що з цього всього витворюється окрема книга маршрутів і голосів, що віддаляються й слабнуть, проте ніколи не губляться до кінця, оскільки мають за щось триматись. За що? Ясно, що за любов. Вона наповнює пам'ять, вона керує вчинками. Вона ж народжує й ностальгію. Кому вже як пощастить. Але доки вона є – доти вони збираються при церквах і культурних центрах, на концертах і мітингах підтримки, доти вони пов'язують себе з країною, що лежить із іншого боку Атлантики, себто з іншого боку реальності.

...Сидіти в українському клубі на другій авеню й слухати історії земляків про освіту й роботу, про друзів та родини, про мову, про дітей, про страховки-перспективи-сумніви. Але головне – про те, що діється "там, у нас". Про допомогу дітям в Україні, про лікування наших військових у місцевих лікарнянь, про волонтерство й благодійність, про переживання та впевненість у тому, що врешті-решт усе буде добре.

З іншого боку реальності існує така собі країна, яка всіх нас поєднує й примиряє, яка самим своїм існуванням доповнює наше існування, куди б нас не занесло і чим би ми не займались. Велика радість розпізнавання свого, велика втіха від того, що знаходиш людину, якій не треба нічого пояснювати – ні свого захвату, ні свого страждання. Оскільки розуміння цих речей закладається спільними краєвидами й спільним досвідом. Лишається хіба що цим досвідом ділитись – щедро й голосно, так голосно, щоби озирались за сусідніми столиками. Озирались, проте не перебивали – оскільки тут усі свої, своїх не перебивають.

А десь пізніше, поміж усіх цих безкінечних хрипких розмов про країну, яка нас поєднує, хтось раптом зауважить, що це тут, в місті-яблуці, теплий ранній вечір, а там, з того боку реальності, глибока ніч і всі напевне сплять. Тоді ми заспокоюємося й починаємо говорити тихіше, аби нікого не розбудити.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook та стежте за оновленнями розділу!