"Колгоспний" автотюнінг по-радянськи
Часто покращення автомобіля робило його лише гіршим та потворнішим.
Підпишіться на нас в Google
Починалось все досить прозаїчно. Відразу після надходження в продаж перших масових зразків машин вітчизняного виробництва почали проявлятись їх недоліки. Наприклад, запотівають фари, які виявилися погано загерметизованими. Волога, що накопичувалась у корпусах фар, по-перше, погіршувала освітлення і призводила до корозії дзеркального покриття, а по-друге, при попаданні на розпечені лампочки скорочувала термін їх служби. Але є проблема - є й рішення - налити в фару гальмівну рідину. Завдяки своїм абсорбуючим властивостям вона всотувала в себе вологу, тим самим позбавляючи автовласників від частини вищеописаних проблем. / © УБР
Найпопулярнішим видом доопрацювання серійного автомобіля в СРСР було посилення задньої підвіски. Більшість машин у той час повинні були виконувати виключно практичні завдання: зазвичай вони зводилися до перевезення максимальної кількості вантажу з пункту А в пункт Б. Але при цьому треба було зберегти прийнятний рівень дорожнього просвіту для того, щоб не викликати підозр у співробітників ДАІ і не залишити якихось деталей на радянських дорогах. Для досягнення цієї мети існувало три основних способи. Можна було зробити гумову вставку між опорною «тарілкою» і пружиною (практикується і досі), вставити дві пружини в одну стійку (вантажопідйомність збільшувалася значно, але підвіска ставала дуже жорсткою) або ж встановити пружини від інших автомобілів - з більшою кількістю витків і більшою жорсткістю. При використанні третього способу досягалась максимальна вантажопідйомність при збереженні прийнятного дорожнього просвіту, проте в розвантаженому стані машина перетворювалася на ракету з задертою «кормою». Задня вісь такої машини навіть на міських швидкостях вела себе непередбачувано. Крім того, таке радикальне збільшення просвіту позначалося на аеродинаміці авто, а зміщення центру ваги вперед призводило до проблем при гальмуванні. / © УБР
Радянські автолюбителі з давніх часів шукали способи приховати від сторонніх очей себе та салони своїх машин. До того ж, на автомобілях з затемненим склом їздили в основному партпрацівники, що було демонстрацією статусу власника. Доступної тонувальної плівки тоді майже не було, тому прості автомобілісти виходили з положення, як могли. Так в Радянському Союзі з'явилися машини з фіранками на вікнах. Не те щоб зовсім «колгосп» (деяким вдавалося органічно підібрати фіранки до кольору автомобіля), але виглядало це дивно. / © УБР
Окремим предметом гордості радянського автомобіліста служили саморобні набалдашники на ручці коробки передач. Це були предмети якщо не мистецтва, то принаймні самовираження, оскільки багато з таких ручок були штучним товаром. І не важливо, що «троянди в кришталі» насправді були простими шматками оргскла з вирізаними на них візерунками, а «комах у краплі бурштину» ловили самі власники машин і заливали їх епоксидною смолою. Головне - почуття прекрасного. Правда, траплялися і промахи - неправильно підібрана форма ручки могла доставляти серйозні незручності при керуванні автомобілем. / © УБР
Звичайний компакт-диск завжди вважався дієвим засобом порятунку від радарів ДАІшників. Диск підвішувався на дзеркало заднього виду або встановлювався в щілину між лобовим склом і ущільнювачем і нібито відбивав або розсіював хвилі радара. Однак наукового підтвердження цього факту досі не існує. / © УБР
Багато хто досі прикручує до кузова машини смужку гуми, яка торкається землі. Вважається, що це знижує небезпеку займання парів бензину від статичної електрики, що накопичується на кузові. Тому чим більше таких гумок-антистатиків, тим менше шансів вибухнути. Але це просто ще одна автомобільна легенда, адже гума - це діелектрик. / © УБР
Перші вітчизняні автомобілі з штатними кондиціонерами з'явились відносно недавно, і по дорогах України досі їздять мільйони машин, в яких під «кліматичної установкою» мається на увазі тільки «піч». І якщо в русі салон якихось «Жигулів» ще продувається набігаючим повітрям, то в заторах, які швидко зупинили великі міста, єдиним порятунком від спеки був невеликий вентилятор, який живиться від бортової електромережі. Зараз головними споживачами таких пристроїв є водії маршруток, «газелей» і старих вантажівок. / © УБР
Головним атрибутом сучасного «колгосп-тюнінгу» в Україні був і залишається громоподібний вихлоп. Глушники, що не відповідають ніяким нормам шуму, в кращому випадку куплені на ринку, в гіршому - зварені самим автовласником з підручного матеріалу, завжди привертали увагу оточуючих до того, хто сидить за кермом. Звичайно, існують і професійні, спортивні випускні системи, але більшість "драндулетів" на вітчизняних дорогах не мають з ними нічого спільного. / © УБР
За легендою, голова ляльки рятує фаркоп від корозії, а також служить відмінним декоративним елементом. Крім того, вдалий вибір ляльки - це відмінний спосіб підняти настрій сусідам по потоку. / © УБР
На початку 1990-х років з'явилась тенденція до максимальної закритості від зовнішнього світу. Саме тому тонування стало неодмінним атрибутом будь-якого поважаючого себе «тюнера». І якщо зараз це скоріше данина моді, то в дев'яності тонування могло врятувати життя. Наразі ж тонувальної плівкою заклеюють все, що має в основі скло. Тонуються навіть задні ліхтарі зі стоп-сигналами і поворотниками, що, звичайно ж, не додає безпеки на дорогах. Рідше, але зустрічається тонування передніх фар. / © УБР
Причиною для тюнінгу автомобілів завжди була вибагливість водіїв, яким їх машини здавались недосконалими.
Оскільки більшість автовласників-тюнінгістів - це ентузіасти без інженерної освіти і почуття міри. Багато з їх "покращень" лише псували автомобіль - як зовні, так і в салоні. Так з величезної кількості способів "прокачування" машин утворився цілий напрям - "колгоспний тюнінг".