В Україні начальники-самодури хамлять підлеглим і змушують працювати безкоштовно

В Україні дуже мало робітників, задоволених своїм начальством.

Згідно з даними опитування міжнародного кадрового порталу HeadHunter, серед офісних трудівників таких щасливчиків лише 10 %, в той час як 75 % вважають, що роботодавці порушують їхні права, пише Корреспондент.

Затримка або невиплата зарплати, відпускних, примус до роботи у вихідні і свята, звільнення без вихідної допомоги, а також хамство на адресу підлеглих перетворилися на норму українського ринку праці. Це пояснюється проблемною економікою, невисокою загальною культурою, дефіцитом високопрофесійних менеджерів, а нерідко радянською ментальністю, стверджують фахівці.

За оцінкою фахівців Світового банку і Міжнародної організації праці в Україні 20 млн працюючих громадян, і близько чверті з них не оформлені на своїх підприємствах офіційно, отримують зарплату в конверті, а отже, позбавлені можливості захищати власні трудові права.

Проте багато працівників заради більш високого заробітку готові миритися з цим положенням і часто погоджуються навіть на працю з ризиком для життя.

"Трудові відносини в Україні нагадують Європу 1930-х років, де робітники, незважаючи на мізерні зарплати, живуть у страху втратити місце, а роботодавці ведуть себе, як маленькі боги", - порівнює британець Мартін Нанн, гендиректор міжнародної піар-компанії Whites Communication, має офіс в Україні.

Піти, грюкнувши дверима, у відповідь на свавілля роботодавця здатні одиниці. Більшість українців, обтяжених сім'єю, дітьми і кредитами, мовчки зносять будь-які порушення, побоюючись втратити місце. Цей страх панує над 77% респондентів, опитаних Інститутом соціології НАН України, який досліджував фобії співвітчизників. Більше вони бояться лише зростання цін (81%).

Крім того, ні білі, ні сині комірці не готові йти на рішучі кроки, відстоюючи свої інтереси. Тільки погрожувати страйком, не кажучи вже про участь у ньому, готові менше 10% опитаних українців. Не розраховують співвітчизники і на допомогу профспілок: їм довіряють лише 16% респондентів.

За часів СРСР ця структура, а також партійна влада залишали трудящим хоч якісь шанси на захист - партія могла поставити на місце знахабнілого начальника. В ринкових умовах зробити це може тільки суд. Але і від судів толку мало: велика частина рішень на користь скривджених працівників у країні не виконується, констатує Олександр Шульга, науковий співробітник Інституту соціології.

На відміну від України, в державах Західної Європи роботодавця від зазіхання на трудові права працівників стримують три чинники - трудовий контракт, сильні профспілки і чесні суди.

Керівники українських компаній перейняли із західного досвіду лише найбільш одіозні та давно не актуальні методи, вважають аналітики. Час, коли персонал змушували трудитися за допомогою погроз і залякувань, в країнах Західної Європи залишився у 1960-х роках, нагадує Мартін Нанн. Сьогодні в основі будь-якого бізнесу лежить командна робота, надихаюче лідерство, стимули і винагороди.

Крім того, бізнесмени по мірі набуття досвіду побачили взаємозв'язок між залученістю кожного співробітника в діяльність компанії та її капіталізацією. Це усвідомлення породило нові методи управління, які мотивують націлюватися не на зарплату, а на результат.

Перш ніж еволюціонувати до таких принципів, західні трудові відносини пройшли тернистий шлях: у післявоєнній Європі робітники і службовці з допомогою профспілок відчайдушно боролися за свої права, не бажаючи миритися з тим, що їх зневажають.

Між тим фахівці в галузі трудових відносин зазначають: скарги українців, які прагнуть працювати, як в СРСР, а отримувати, як у США, на начальство обґрунтовані далеко не завжди.

Наприклад, багато хто впевнений, що премія повинна виплачуватися всім без винятку, незалежно від їхніх результатів. Подібний принцип заохочення практикувався у СРСР і досі зберігся на деяких держпідприємствах, але є неприйнятним для приватних компаній, нагадують експерти.

Причому чимала частина українців, які скаржаться на самодурів-начальників, насправді просто не виконують в повному обсязі своїх службових обов'язків. Багато хто звик працювати на зарплату, а не на результат, і вимогу працювати з повною віддачею просто не сприймають.

"Всі хочуть грошей, але не хочуть працювати над собою - наприклад отримувати додаткову освіту, вивчати іноземні мови", - описує типовий образ співвітчизника співробітник міжнародної корпорації із виробництва комп'ютерів Dell Олексій Кононський.

Так, за даними Інституту соціології, в Україні у 2012 році лише 8,4 % співробітників компаній відвідували курси, лекції та тренінги, необхідні для професійного росту. У Данії це роблять 43 %, у Швеції - 42%, у Польщі - 19% і навіть в Росії - понад 11%.

Перехід до нового формату трудових відносин - процес обопільний, що вимагає зусиль як підлеглих, так і керівників, підкреслюють експерти. Перші повинні подолати страх втрати місця, а другі - засвоїти, що праця принижених і ображених колег ефективною бути не може.