Чи потрібен нам берег турецький

Перед новорічними святами приїхала на батьківщину одна моя подруга – поїсти куті, поколядувати у мами в селі, просякнути рідним українським духом. Їй цього духу в Туреччині дуже бракує, каже.

Мешкає там вже років три з чоловіком-турком. Дочку назвала українським іменем, каже – там це модно.

– Як так, модно? – дивуюсь.

– А ти що ж думаєш, я там одна на весь Стамбул з України, – знизує вона плечима.

Поїхала подруга в чужі краї не на заробітки, і навіть у новомодних конторах, котрі підшукують українкам гарну партію за кордоном, не бувала. Спосіб знайомства старий і перевірений віками – iнтернет. Довго й нудно жила подруга в Україні, зустрічалась із жлобом, котрому дарувала дорогі подарунки і пилинки з нього здмухувала, а він перебував у вічному пошуку роботи, принижував її розумові здібності (бо ж блондинка), і любив позичати чималі суми, котрі потім забував віддавати. І терпіла б вона, може, ще довго, якби він не кинув її заради якоїсь вертихвістки. Після довгої депресії познайомилась подруга на сайті знайомств із турком (хто бував на цих сайтах, знає, що турецький відсоток відвідувачів там зашкалює). Запросив приїхати у гості. Приїхала, та так і зосталась – познайомилась із його другом, і після шести місяців африканських пристрастей завагітніла. Турок виявився чоловіком чесним і запропонував одружитися.

…На зустріч подруга прийшла у знайомих мені українських джинсах, у типовій для наших базарів турецькій кофті – щоправда, дещо якіснішій. Без граму косметики, біляве волосся зібране у простий хвіст.

– Вони там і так за нашими бабами шаленіють, – каже, – а коли білявка, та ще й природна – це атас. Років триста тому мене б у гарем запакували до султана-мільярдера і прізвища б не спитали.

Чоловік-турок на турка не дуже схожий. Шатен, очі світлі. Але темперамент суто турецький – по iнтернету з знайомими чоловіками не спілкуйся, надовго нікуди не виходь, у міні-спідницю не вбирайся.

– В чадру мене ніхто не одягає, – розповідає подруга, – і до церкви ходи, каже, скільки хочеш – православні церкви й в Туреччині є. Але загалом відчувається, що ти не вдома. Та й менталітет цей патріархальний уже в печінці сидить.

Працює у філіалі його фірми – він має невеличкий готельний бізнес. Зустрічає гостей, показує кімнати. Каже, зараз роботи мало, може піду на курси масажистів, якщо влаштуюсь у гарний салон, загрібати гроші буду лопатою, на це зараз великий попит серед багатіїв. Широко розкриваю рота – який ще салон? У неї ж дві вищі освіти, одна гуманітарна, інша фінансова. Сама вивчилась, завжди була розумна й амбітна, поки в Україні жила, поміняла чотири роботи – одну кращу за попередню.

– Та ж мої дипломи там нікому не потрібні, у них свої дипломовані спеціалісти на шиях у батьків сидять. А ти що думала, – дивиться на мене колежанка, мов на дурненьку, – коли я вийшла за іноземця заміж, то у золоті купаюся?..

…Екзотичні пальми і коктейлі, безлімітний рахунок у крамницях "Діор" і "Прада", дорогі машини – приблизно так уявляють собі молоді українки заміжжя з візитерами із далеких країн. Молодички, вбрані у вондербра, дивляться на них із iнтернет-сайтів і пропонують свої молоді тіла в обмін на благополуччя і прикраси (навіть турецькі) – щоб потім можна було завалити сторінку і "ВКонтактє" фотками на фоні яхт і дивитися, як одна за одною лопаються від заздрощів колишні однокласниці, одружені з рядовими українськими офіціантами і клерками. Адже шлюб з іноземцем дає стільки переваг – і штамп у паспорті, і безкоштовний переліт на історичну батьківщину, і джина у пляшці…

– Ну, мені пора, – підводиться подруга. – Ще треба мільйон справ заладнати в посольстві, хай воно горить, бо ще назад вчасно не виїду, то потім місяць буду вислуховувати істерики, що коханця собі тут завела. Дивляться на тебе усі, мов на запроданку. А ти б зібралась та приїхала коли у гості. Може, й тобі турка підшукаємо…

– Обов'язково, – кажу я, в душі даючи собі слово до Туреччини в найближчі кілька років не потикатися.