Україна - Литва. Для "галочки"

Запам'ятовується не завжди останнє. Матч збірної України проти Литви завершував календарний рік для нашої національної команди й мав хоча б формально стати масною крапкою, своєрідним фактурним підсумком 2014-го. Та навряд чи став.

Столичний уболівальник відверто проігнорував поєдинок. Якби була можливість, його б проігнорували й самі збірники, бо сенсу в ньому небагато. Суперник - відверта темна конячка, й моделювати на ньому найближчий офіційний матч - березневий проти Іспанії - все одно, що виконувати "Місячну сонату" на губній гармошці.

Переглянути найближчий резерв - справа нагальна, проте також невдячна, враховуючи консерватизм і фаворитизм нашого тренера. Умовні Вернидуб, Ковальчук чи Хомченовський у офіційному поєдинку національної команди можуть з'явитися за умови або тотального травматизму своїх візаві, або ж нового тренера.

Один шанс із тисячі, що ми колись ще побачимо такий варіант стартового складу "синьо-жовтих", як в поєдинку проти збірної Литви. Відтак, видається, матч із прибалтами потрібен був хіба що для "галочки". Він у підсумку й став таким - невиразним і нуднуватим. Матчем, який забувається на наступний день по його завершенні. Тим більше, що Україна ні грою особливо не порадувала, ні результатом. Сухі й прохолодні 0:0 налаштовують саме на таке бажання - пошвидше жахнути сто грам і все це забути.

Навіть не знаю, кого картати за таку достоту сумну картину. З одного боку, наші не надто мотивовані футболісти не винні, що провели "тренування без підвищеної відповідальності" проти такого ж не надто мотивованого опонента. Складно звинувачувати у відсутності належних емоцій і супротивника, який грав так, як уміє. Мабуть, за бажання можна пожбурити камінь у город нашої футбольної федерації, яка вибирає спаринг-партнерів для збірної. Але з неї - як із когось молока.

Пригадуєте, ще зовсім недавно Україна грала "товарняки" з Німеччиною, Італією, Францією, Уругваєм, Швецією, Чехією…Наразі опонентів такого рівня й близько немає. Я розумію, що змінилася політична ситуація, в країні суцільна й всеохоплююча криза, відтак не кожен приїде в Україну, де витає досі неубієнний привид війни та лише два стадіони (у Києві та Львові) дозволені УЄФА для проведення міжнародних зустрічей. Однак водночас я усвідомлюю й те, що нинішнє керівництво ФФУ в цьому сенсі йде шляхом найменшого супротиву.

Згадаймо, хто був суперником національної збірної України в цьому році (певна річ, мова про товариські зустрічі, а не офіційні, які варто сприймати як даність): США, Нігер, Молдова й Литва. Гру з американцями винесемо за дужки, бо її ініціатором, наскільки відомо, стала саме заокеанська сторона. Ми ж у особі президента ФФУ всіляко намагалися "ухилитися" (назвемо це так) від проведення поєдинку. Якби не жорстка позиція Штатів та Суркіса, матча могло б і не бути.

Потім нам із жестом чи то приреченого, чи то байдужого привезли Нігер і Молдову, намагаючись втюхати мідяк замість банкноти. За всієї поваги до цих команд, велике їм не до снаги. Щоб запросити до себе таких "серйозних" колективів, особливого розуму не треба. Як і наполегливості. Натомість аби вмовити умовних німців провести з нами спаринг, треба попітніти. Й "розкошелитися". Й те, й інше для організаторів "товарняків" нашої збірної - небачена розкіш. Тому й обмежується команда з дев'ятнадцятим (!) рейтингом у світі протистоянням із колективами на кшталт Нігеру, який до того нібито не залишав меж свого континенту.

Насамкінець вибрали Литву. Бо за Колумбію багато платити. В той час як Фоменко закликає своїх підопічних рівнятися на Роналду. Рівнятися доводиться на когось іншого. А шо дєлать…

Чи будуть творчо й фахово зростати наші провідні виконавці в таких спарингах? Чи буде їм цікаво? Чи викладатимуться максимально? Чи бачитимуть, куди треба рости й до кого тягнутися? Дуже сумніваюся. На безриб'ї й рак бажаний, але все одно він - ерзац. Тим більше, що голод такого штибу - суцільно штучний, рукотворний. То, може, не варто вимагати неможливого від збірної, якщо для неї не створено бодай необхідного?

Власне, ось із таким багажем йдемо на зимові канікули. Нібито наші очікування від збірної не завищені, нібито й збірна, за великим рахунком, прагне не розчаровувати. Гра з Литвою стала для нинішнього наставника - ювілейною, двадцятою з моменту призначення. Й лише двічі Михайло Іванович програв. Небувалий досі результат для наших коучів.

Проте скласти завершений портрет команди Фоменка наразі (як, до речі, й самого тренера) - марна справа. Ми до цього часу не знаємо про справжній потенціал нашої збірної, чи це вона така епізодами сильна, чи то місцями такий потужний суперник. Ми ледь не крадькома дрібним пунктиром намагаємося ставити крапки над "і" замість того, щоб зробити це одним знаком оклику. Ми досі змушені мірятися по умовній Молдові. Хоча заслуговуємо по умовній Німеччині.

Олександр Солнцев