Із Малої Рибиці - у великі футбольні люди

Дорогою на Сумщину, а туди, я та мій колега-оператор вирушили на авто, вже почав розуміти – життєвий шлях Михайла Фоменка навряд чи назвеш простим. В прямому розумінні цього слова. Автодорога Київ-Суми, випробування не для слабаків, а коли проїхали Ромни – перехрестилися, таке враження у місті полігон для випробування артилерійської зброї.

"Ви до Малої Рибиці їдьте через Велику Рибицю" у трубці телефону лунає голос землячки Михайла Фоменка, Ольги Кочури і голова селищної ради - села Мала Рибиця. Саме там наше завдання – знайти і розпитати, яким він хлопцем був, цей – скромний та несподіваний герой України у відборі нашої збірної до ЧС-2014 – Михайло Фоменко. З нього самого і слова на прес-конференціях зайвого не витягнеш.

І якось ніяково було перед британськими журналістами, які готували матеріал до гри Україна-Англія і несподівано запитали в нас: "А що він за людина, цей Фоменко? Що любить? Яке хобі має? Як проводить вільний час?" Відповіді, ані в мене, ані в присутніх тоді колег так і не знайшлося, а значить саме час виправити таке прикре непорозуміння. Хай і з щемом в серці, який не відпускає після того злощасного вечора у Парижі.

А тут ще й така оказія, у Велику Рибицю ми приїхали точнісінько у святковий день Михайла. Сам Бог виходить велів у такий день поговорити мабуть про найвідомішого нині Михайла в Україні. Селище на перший погляд абсолютно типове для України, ну хіба до кордону з Росією, якщо городами і людськими стежками кілометрів 5, сміються у селищній раді. Вікіпедія дає трохи менше 500 жителів населення: "Ні, 533" - уточнює Ольга Кочура.

"А багато Фоменків у Малій Рибиці?" – цікавлюся. "Ну родин таких у нас тут вистачає. Прізвище як то кажуть популярне. Тепер давайте ми покажемо вам нашого Михайла Івановича. Як ми його тут любимо і поважаємо", - додає вона.

Михайло Іванович і справді у Малій Рибиці – скрізь. І це, попри те, що головний тренер збірної тут лише народився і виріс лише до шкільного віку. Далі сім'я переїхала в Суми, там пішов до школи і вже звідти почав футбольну кар'єру. Але ж у Малій Рибиці народився і проти такого аргументу нічого заперечити.

Фоменко – на світлинах історичного альбому міста, у місцевій бібліотеці, поруч із професорами, ліквідаторами ЧАЕС, цілий щит присвячений йому висить прямісінько на вході до шкільного спортзалу. Такий собі натяк, мовляв діти, грайте, працюйте над собою і виростите як Михайло Іванович.

"А ось Михайло Іванович у нашому будинку культури" – останній пункт обов'язкової програми демонструє пані Ольга.

"У нас тут вирішили зробити тематичний куточок від 70-х до 90-х років. Назбирали хто що мав з тієї епохи і ось так для молоді демонструємо. А от інший куточок незмінний" – додає голова селищної ради.

"Він про Михайла Івановича". З першого погляду зауважую одразу, текстовий додаток, до світлин про Фоменка - про призначення його головним тренером збірної. Ані спогадів про його виступи гравцем в "Динамо" і хто там вже у Малій Рибиці пам'ятає ту збірну Гвінеї, іракський "Рашид" і навіть "Таврію" з "Металістом". Молодь Рибиці має жити саме тим, яскравим сьогоденням свого земляка.

"Зараз його родичі підійдуть" - додає пані Ольга.

Нам щастить, на таке свято до Милої Рибиці з'їхалося аж чотири родича Михайла Фоменка. І дарма що серед них лише один із прізвищем Фоменко у двох з трьох імена Михайло, хоч і прізвища у трьох Бортник.

"Михайло Іванович, із хлопцями ще ті були бешкетники", - починає свої спогади перший з Бортників - Віктор. - "Вилазили на ліжка в хаті і стрибали по них. Пружини звісно ламалися, мати їх сварила і виганяла з хати. Може тому Михайло Іванович і полюбив футбол".

"А звідки в нього така любов до футболу ми і досі не знаємо", - додає його брат Михайло.

"У нас в роду ніколи не було футболістів, ніхто так футболом і не захоплювався. Самородок, я би так сказав. Його удар правою був божевільної сили. Він, коли вже переїхав в Суми, так до нас на канікули літні все одно приїжджав. Звісно футбол грали, так ми йому на праву ногу хотіли стрічку червону почепити, щоб він не мав права нею бити. Так він і лівою міг теж непогано прикластися" - сміється родич.

"А одного разу як дав правою по воротах, влучив у воротаря, так той воротар просто з м'ячем у ворота залетів. І щоразу коли ми їздили на виїзні матчі, до сусідніх сіл, так з Михайлом Івановичом наша команда постійно їх перемагала. А хлопці-суперинки ображалися, бійки сплахували".

- І Михайло Іванович теж бився?
- Та усіляке траплялося - сміється родич

- Ну а якою людиною він був? Партнери по "Динамо" розповідали він трохи був так би мовити "в собі".
- Ну це вже наш характер - підключається до розмови дядько Фоменка, Олександр.

- Фоменківський?
- Саме так, ми можна сказати як звикли більше ділом аніж словом свої дії доводити.

- Ну а як людина і тренер, він - суворий?
- Ні, не сказав би. Він атмосферу в своїх командах будував на довірі. На людяності такій, розумієте. Не було такого щоб він кулаком по столі грюкнув. Вміє людський підхід до гравців знайти.

- А не загодився, коли потрапив у "Динамо", зірковості не було?
- Та ніколи в житті - вигукує дядько

- От цього року на Пасху до мене приїздив, та і хата у нього тут неподалік у Великій Рибиці, у 7 кілометрах звідси. А коли у 1975 грали на Суперкубок проти "Баварії" в Києві, так Михайло Іванович мені та друзям квитки дістав. От як зараз пам'ятаю, матч закінчився, він вугря подарував. Так ми від Києва від'їхали, сіли і почали вечеряти, перемогу святкувати. А так нехай наш родич і надалі збірну тренує, і за ту Францію не дуже переживає. Ми може їм по майстерності і поступалися але командно - ні. І це заслуга Михайла Івановича.

- А давайте ми вам ще нашу спортивну молодь у школі покажемо - на завершення розмови пропонує пані Ольга.

Погоджуюся, заходимо у шкільний спортзал, де саме в розпалі уроку фізкультури, який для хлопчаків є традиційним футболом.

"Ось на цього хлопчика високого зверніть увагу" - показує голова ради - "Його прізвище теж Фоменко. Може стане таким же видатним як наш Михайло Іванович".

Киваю головою і мовчки погоджуюся. По перше хлопчик в захисті грає, по-друге, із таким прізвищем і як не пробитися. Із Малої Рибиці - у великі футбольні люди!

Костянтин Андріюк