Товариш Олів'є

У пострадянські часи українське суспільство розкололося за салатною ознакою.

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович / © kiriv.org.ua

Для мене вся радянська кухня – їжа відчаю. Вона, ніби якась безсмертна гідра, що й досі живіша всіх живих. Горошок і не думає перероджуватись у каперси, рябчик засоромлено пасує перед докторською, а майонез уперто не хоче звільняти проторені шляхи до українських шлунків чомусь здоровішому.

Ну, як зустрічалося? Пилося, їлося й танцювалося? І як потім спалося? Автозаки не снилися? Поки що ні? А якщо навіть і так, якщо навіть автозаки й снилися, і зона, і наші уркаїнські вертухаї – все одно з Новим роком, шановне товариство!

Цю першу в новому році колонку я взагалі-то збираюся присвятити салатові "Олів'є". Але не як просто салатові, а як соціально-культурному явищу. Це ж про нього видатний поет братнього народу написав свій крилатий рядок "Салат в России – больше, чем салат". І мав рацію: дорогий товариш Олів'є насправді не салат, він щось більше – якийсь такий член родини, пахан, причому улюблений. І так усюди в Росії.

А Україна чим гірша? Хіба вона Росії не сестра? Хіба не дорожить вона тими самими, що й Росія, спільними цінностями? Великий Сталін, георгіївська стрічка, леґендарна "Мурка", салат "Олів'є" – як багато всього нас єднає в цьому ворожому світі!

Він не просто цінність, а цінність базова, одна з підвалин радянського стилю життя. А відтак, уже після 1991-го – і пострадянського. Щоправда, вже у пострадянські часи українське суспільство розкололося за салатною ознакою, радикально поділившися на прихильників "Олів'є" та його супротивників. І коли ви, шановне товариство, вряди-годи натрапляєте на згадку про якісь начебто "дві України", пам'ятайте: йдеться передусім про салатне питання.

О калорійний новорічний компосте, свята майонезна рапсодіє! Товаришу Олів'є, як багато всього можна розказати про твоїх шанувальників! Про цілі покоління послідовників майонезного культу. Нині в середовищі твоїх ворогів над цим прийнято жартувати й цинічно ображати людей, які харчуються нездорово. Але чому б не припустити, що саме така їжа дарує нашим людям психологічний комфорт, заспокоює і примирює з дійсністю? Тією, де ключовими словами передноворічних новин стали "СІЗО", "етапування", "колонія" і згадуваний уже "автозак"?

У мене є знайомі, котрі люблять міряти людей харчами, себто кулінарними вподобаннями. "Уявляєш, - розповідають вони,-- там були й такі, що воліють кетчуп!". І жодних епітетів уже не треба – картина зрозуміла й виразна. Вам же нескладно побачити, що, наприклад, у метро поруч із вами всівся якийсь вухатий пельмень. А на роботі щоранку ви мусите звітувати перед якимось пухирчатим корнішоном. Так прикро, правда ж? Ну, був би він хоча б якийсь ніжинський. А він, як усі начальники – донецький. І на вершині всієї системи – також овоч. Але цей уже з великої літери – Овоч.

Якщо ж серйозно, то я не вірю, що така їжа, як оцей наш геройський салат, може відновити психологічну рівновагу. Для мене вся радянська кухня – їжа відчаю. Вона, ніби якась безсмертна гідра, що й досі живіша всіх живих. Горошок і не думає перероджуватись у каперси, рябчик засоромлено пасує перед докторською, а майонез уперто не хоче звільняти проторені шляхи до українських шлунків чомусь здоровішому. Саме "Майонезом", а не "Олів'є" називають цей салат на Волині і де-не-де в Галичині. Можливо, саме він, майонез, так генно модифікував українців, що їм нічого, крім нього ж, уже й не треба?

Майонез, банку консервованого зеленого горошку і якусь підозріло безформну ковбасу втюхували нам на роботі напередодні новорічного свята в далекі 80-ті. Хто пам'ятає ті часи, той знає, про що я – про вічну кризу з продовольством, тотальний харчовий дефіцит і так звані "святкові набори". Це коли партія й уряд виявляли свою турботу про – як це називалося? – достаток на столах у трудящих.

Набори видавали у профкомі, й за ними слід було вистояти збуджену чергу. До наборів належали також банка згущеного молока і незабутня "синяя птица" – курка, що очевидно померла з голоду й тим самим мала б урятувати нас. Звичайно, ніхто нам цього добра за так не роздавав – ми мусили платити. Усім орудували дві закоренілі профкомівські тітки-активістки. Одна невтомно фасувала продукти по сумках і авоськах, інша лічила гроші й давала здачу. Обов'язкова пляшка напівсолодкого "Советского" була в кожному наборі своєрідним вінцем і навіювала легковажні теми. Ми поверталися на свої робочі місця у друкарні, відчуваючи приплив душевних сил і вдячності від наповнених бодай чимось авосьок. І з кожної з них зазвичай стирчала пазуряста куряча лапка синього кольору – як ритуальний символ якогось радянського вуду.

Нам не лишали іншого виходу, і салат відчаю вистояв. Мабуть, ідея все змішати і з'їсти з майонезом таки не від вигадливості, а від бідності, від бажання врешті наїстися. Це бажання сформувало націю. Вона вже начебто й наїлася давно, а бажання все не зникає. Воно вже й не бажання, а щось глибше – основний інстинкт.

Ми зачиняємося по норах і зосереджено жуємо. Цього року наш "Олів'є" як ніколи вдалий. Гріх відриватися від такого "Олів'є". Що там надворі, кажете? Влада забирає останні крихти свободи? Нічого, нічого. Пережиємо, пережуємо. Ми й не таке перетравлювали. З Новим роком!

__________________________________________________________________________

Читайте також:

Свято наближається?

І лише в далекому Ватикані все так по-українськи. І вічнозелена карпатська красуня, і передріздвяний настрій, і єднання душ, і щем великої таємниці.

Пов’язані теми

Коментарі
Сортувати:

Наступна публікація

Я дозволяю TSN.UA використовувати файли cookie