Ізраїль за тиждень: від Стіни плачу до гей-параду

"Говори Шалом, посміхайся і, заради усього святого, - не жартуй, коли проходитимеш перевірку в аеропорту Тель Авіва". Про це в один голос говорили всі, кому не ліньки, як тільки чули, що я лечу в Ізраїль. Я ці поради слухала, скептично посміхалася, але … Всьому є межа! Терпець урвався, коли це заявив мій друг… дауншифтер! Він, який об'їздив одну половину світу автостопом, а іншу – з паспортом, де завершився термін дії! І він мене вчитиме?! Я розчервонілася і мало не вилила на себе грейпфрутовий сік. А коли заспокоїлася, згадала фільм кінця 90-х. Власне, не так фільм, як його назву: "Не погрожуй Південному Централу, попиваючи сік у своєму кварталі"… І вирішила з Ізраїлем таки не жартувати.

Тель-Авівський аеропорт Бен-Гуріона пережив кілька атак терористів. І хоча жоден літак не постраждав, але рівень безпеки посилили до максимуму. Цим і пояснюється ізраїльська настороженість до всього, що рухається і не рухається, прилітає і відлітає.

Мій рейс Київ – Тель-Авів триває три години. Обійшлося без атак терористів і без зони турбулентності. Але оплесків після посадки літака уникнути не вдалося. "Вітаємо в Ізраїлі", - промовив бортпровідник, а через дві хвилини продублював мій телефон sms-кою від мобільного оператора.

У перші хвилини по прильоту – дивуюся. Справа і зліва, у цій залі і в наступній – багато красивих, смаглявих дівчат. От тільки не в сукнях і на підборах, а у військовій формі та високих берцях. Із зарядженими автоматами. Призов для єврейських дівчат – обов'язковий. Два роки вони служать у небойових підрозділах. І лише потім продовжують навчання чи йдуть на роботу. За наступні сім днів я спробую звикнути до такої кількості військових по всій країні. Але чи зможу?

Площа Ізраїлю менша, ніж площа Київської області. Але концентрація must see places – зашкалює. Сучасний Тель-Авів лишу собі на десерт. Смакування країною розпочну з її серця – Єрусалима. До нього від аеропорту – 45 хвилин на авто.

Проміжок часу – короткий, спостереження – яскраві. По-перше, колючий дріт. Він розмежовує спірні території,за які ворогують Ізраїль та Палестина. І його наявність віддає холодком по шкірі. Особливо, коли ще свіжі враження від дівчат-військових.

По-друге, чистота. Ні на трасі, ні при в'їзді в місто, ні в самому Єрусалимі не знайти розкиданого сміття.

По-третє, коти. І їхня кількість. Якщо в Україні бігають безпритульні собаки, то Ізраїлем – безпритульні коти. Собака, за іудейськими законами, приручена тварина. Тому її тримають або на повідку, або в розпліднику.  Котам же – воля. Вони тут, там, під ногами, за деревами. І особливо – на фото в Instagram. Бо стримати себе в руках і не запостити мімішне котеня – не вдалося ще нікому!

Поки в Instagram сипалися лайки за фото єрусалимського кошеня, я руйнувала свої стереотипи. Ще учора мені здавалося: Єрусалим  - це 100 % релігії і нічого більше. Помилилася. Я уже півдня у місті, а релігійні мотиви досі не вийшли на передній план. Туристи збираються у натовп, але йдуть дивитися не святі місця, а Фестиваль світла. Щороку є десять літніх днів, коли єрусалимцям нема потреби планувати заняття на вечір. Все сплановано за них. Місце зустрічі - Старе місто. Час – після заходу сонця.

Білий, синій і червоний. Це кольори трьох маршрутів, які прокладені Старим містом. Обираєш – і рухаєшся за стрілочками. Але вже через трійку кроків – застигаєш на місці. На старовинному мурі – світлозвукове шоу. На невеликій площі – вуличні музиканти в одязі, прикрашеному ліхтарями. А навпроти фортеці – на тебе вдягають 3D окуляри і ти дивишся, як вона по цеглинкам спочатку  руйнується, а потім - будується.

Це неймовірний транс, у який потрапляєш від калейдоскопу світла та музики. У ньому неважливо, куди іти далі і скільки кілометрів уже пройдено. Його не хочеться переривати. Тому переходиш із синього маршруту на червоний, завершуєш білим. А на зворотному шляху ловиш себе на думці: роман із Ізраїлем тільки починається.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!