Ізраїль за тиждень: від Стіни плачу до гей-параду

Мені було років п'ять. У нас у вітальні стояв великий телевізор. І я дуже любила, коли зображення на ньому починало мерехтіти. Бо тоді бабуся дозволяла постукати по ньому моїм дитячим кулачком. І магічним чином зображення відновлювалося.

А ще я любила напередодні Великодня, у суботу, прикрашати із мамою спечені паски. Але навіть від цього заняття відривалася, коли бабуся вмикала трансляцію богослужіння з Єрусалима. Я сідала близенько-близенько до екрану і чекала, коли з Храму Гробу Господнього вийде священик з благодатним вогнем. Мені здавалося: якщо так близько сяду, то зможу підгледіти, як же цей вогонь сходить. І ще я дуже переживала: а раптом цього року він не зійде? Бабуся казала, що тоді настане кінець світу. Мені цього ой як не хотілося: ми ж прикрасили такі гарні пасочки, пофарбували яйця – а тут їх ніхто не побачить!

Я згадала ці дитячі переживання, коли стояла в Єрусалимі, у Храмі Гробу Господнього перед Кувуклією. У реальності вона виявилася не такою великою, якою мені здавалася з дитинства. І біля неї не так багато людей, як на Великдень. Вона підтримується стальними рейками, привезеними з Британії. І проситься на капітальний ремонт. Ремонт, якого досі не можуть провести з одної банальної причини. Шість конфесій, між якими розділений Храм Гробу Господнього, не можуть домовитися. І ця релігійна політика та спекуляція розчавила мене вщент. Ось цей квадратний метр Храму – під управлінням православної церкви, а робиш крок – і тут уже володіння римо-католицької. Проходиш два кроки – і це вірменська частина. Чи ефіопська. Чи може, сирійська?! З дипломатією керманичі конфесій, здається, категорично не дружать. Вони роками не можуть домовитися, ні де зробити аварійний вихід, ні де побудувати нову публічну вбиральню. Натомість, дружать із бізнесом. Не встигаєш зайти у Храм, а тут тобі свічку дають, тут – ниточку зав'язують, тут – миром помазують. І за все – просять грошей. Бажано, з зображенням американських президентів.

У Єрусалим їдуть до святинь. Унікальність міста: у ньому кожна віра і кожна конфесія, кожне покоління і кожна нація знаходять те, чому поклонитися. Іудеї - Стіні плачу та Храмовій горі. Християни - Храму Гроба Господнього. Мусульмани - Куполу Скелі, з якої вознісся на небо Магомет, та Мечеті Аль-Акса.

Єрусалим не буває порожнім. Туристи і паломники змінюють один одного - і їхні обличчя стираються для міста. Єрусалим не буває тихим. Він брязкотить монетами, які кидають як пожертву. Шурхотить сувенірами, які продають-купують, запаковують-розпаковують. Потріскує свічками, які запалюють. Вигукує всіма мовами і співає усіма голосами.

Якщо приїхати не в час релігійних свят, то Єрусалим можна побачити доволі спокійним. Ходити не в натовпі. Стояти не в черзі. Можна піднятися на Оливкову гору, названу так, бо на її схилах ще за часів Ісуса росли оливи. Згадати, що саме з неї почнеться Друге пришестя Христа. Побачити місця поховання тих, хто за переказами, воскресне першим. І стати свідком, як ці місця перетворюються на об'єкт купівлі-продажу.

Можна помолитися у Церкві агонії, яку називають ще Церквою страстей Христових. Вона стоїть у Гетсиманському саду, зведена навколо місця, де Ісус молився перед арештом.

Можна погуляти у Гетсиманському саду з десятком розлогих, старих олив. Вони неспішно ростуть собі – і балансують сумбур мільярдів паломників. Бо ж кожен із цього мільярда бігає по саду з кінця в кінець – і намагається знайти історичні вісім олив. Ті, які були висаджені дві тисячі років тому. Ті, які бачили і Христа, й Ірода. Ті, які можна сфотографувати, виставити в Instagram і отримати сотню-другу лайків.

От тільки проблема. Яким оливам – дві тисячі років, а яким тисяча з хвостиком – не знає ніхто. І тільки особливо самовпевнені екскурсоводи без жодного сумніву показують історичну "вісімку". Єдина неув'язка: у кожного із цих екскурсоводів – "вісімка" різна.

В Єрусалимі по-новому сприймаєш Віа Долороса - дорогу, якою Ісуса вели до розп'яття. Вона іде вгору, вузька, незручна і така, на якій легко впасти під тягарем дерев'яного хреста. Вона споконвіків  була торговою, людною і гучною. І вела за міські ворота, до Голгофи. Яка - до мого здивування - була не високою і крутою, а навпаки - маленькою і пологою.

І лише коли стоїш перед Стіною Плачу, яка лишилася після руйнування Храму в першому столітті, сприймаєш всю її культовість. Без долі сумніву шукаєш глечик з водою, аби омити руки, пишеш записку і кладеш її в Стіну. Хоча ти не іудей, а православний християнин. І прекрасно розумієш, що твій клаптик паперу буде витіснений іншими уже в найближчі п'ять хвилин.

Невдячна справа - писати про релігійні місця. Бо жодні слова не замінять вражень. Жодні світлини не передадуть атмосферу. Єдиний вихід - брати квиток на літак і летіти в Ізраїль за внутрішнім катарсисом. Ця країна гідна вас і вашого часу. Головне, самому бути гідним цієї країни.

Першу частину про подорож до Ізраїлю читайте тут. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!